Глава 42.2

Яскраве, сліпуче світло, холодний сніг під долонями і поривчастий морозний вітер, що розтріпав моє волосся по спині, сповістили мене про те, що Філіп уже переніс нас у гори. Але я не поспішала розплющувати сльозливі очі, з блаженною усмішкою слухаючи далеке серцебиття, яке з кожним ударом ставало все сильнішим та впевненішим.

- Анна? – обережно покликав новий король Арати. Мабуть, він серйозно підозрював, що я збожеволіла, і не знав, чого від мене чекати.

- Ваша Величність? - без  належної поваги, з глузуванням відповіла я і розплющила очі, ловлячи погляд монарха.

Філіп відсахнувся - різко, з побоюванням, або навіть зі страхом. Потім згадав Урха, засоромившись своєї реакції.

Цікаво, що його так налякало в моїх очах? Може, це торжество та неконтрольована радість, полегшення та блаженство? Навряд чи він очікував побачити саме такий коктейль емоцій у приреченій на смерть, тож переконався, що я остаточно збожеволіла.

Я ще раз прислухалася до стабільного серцебиття Арденса, розуміючи, що він повернувся у світ живих. Як? Я не знала, та й хіба це зараз так важливо?

Я заплющила очі і вдихнула колюче гірське повітря, як ніколи насолоджуюся його морозною свіжістю. Коли ж я їх знову відкрила, у них залишився лише спокій та впевненість, що тепер усе буде гаразд. Так, Урх забирай, все буде добре... Ні, Арденс живий, а отже - все уже добре.

- Чи будете ви так люб'язні проводити мене? - я усміхнулася широко, відверто насміхаючись над батьковбивцею. - Бачите, я тут уперше.

Я знову насолодилася, помічаючи, як Філіп бгається під моїм поглядом і намагається триматися подалі. Жалюгідне видовище. Втім, підозрюю, зараз він схаменеться і вирішить довести свою мужність якимось невигадливим способом: або приниженням, або рукоприкладством. Не чекаючи, коли ця подоба короля, та й чоловіка, визначиться з вибором, я розвернулась до нього спиною і відчайдушно зробила крок назустріч долі, яка ховалася за спинами дюжини озброєних до зубів гвардійців.

Як тільки я зробила крок до солдат, вони розступилися і я ахнула: мені відкрилася приголомшлива картина. І справа була зовсім не в гірському краєвиді, на який я вже намилувалась із Дракової фортеці під час одноденної війни. Чорно-білі снігові гори, глибоке синє небо, а внизу... Внизу наче розлилося червоне море. Нижче фортеці Шибеників і куди вистачало очей - були люди в червоних одежах або з червоними пов'язками. Причому там були і чоловіки, навіть чимало. Мабуть, багато хто не повірив версії Філіпа про отруєння його батька, і всі незгодні приєдналися до червоних протестанток.

Цього хотів Філіп? Публічності? Щоб моя страта вбила надію протестантів?

Ціле військо гвардійців стримувало людей, але воно виглядало вельми нечисленним на тлі багатотисячного натовпу.  Що ж, гадаю, Його Жалюгідна Величність уже шкодує, що вибрав таке відкрите місце страти, а не якусь огороджену трьома стінами в'язницю.

Але що було не менш дивним, таке ж червоне море було і по той бік Дракової ущелини. Я спочатку не зрозуміла, хто були ті люди... Але за методом їхньої побудови здогадалася, що це курсанти Імператорської академії у новій червоній формі. Десь там Кіт... Так, мабуть, без нього явно не обійшлося. І Ребекка...

Я сковтнула грудку в горлі і часто задихала, вгамовуючи хвилювання. Я маю бути сильною. Поки я не повернуся обличчям до цієї Урхової ущелини, ніхто не повинен побачити мого страху. Тільки треба поспішити. Надовго мого самовладання не вистачить.

І я почала спуск.

Люди внизу мовчали. Тиша була приголомшливою і неприродною. Такою напруженою, яка буває після потріскування лука, коли лучник натягує його до межі, притуляє до тятиви стрілу і завмирає. Стрілець затримує дихання, бачачи перед собою лише свою ціль, а потім відпускає палець. Лунає постріл і дзижчання стріли. Жертва вже приречена, хоча навіть поки що не здогадується, що вона жертва.

Я ступала спокійно. З виглядом королеви. Волосся майоріло в мене за спиною, а сукня від мадам Жюстін шлейфом тяглася по снігу, але я не боялася спіткнутися: магія вбрання подбала про його чистоту і цілісність, вона подбає і про мій комфорт. Моя охорона трималася трохи позаду, ніби не охорона навіть, а почесний ескорт... Так що зовні все було чудово, а от усередині паніка накочувала на мене все відчутніше, волаючи про те, що я проживаю останні хвилини. Я все ще тримала маску спокою, але Всевидячий бачить, як це було нелегко.

Холодною сталлю по венах різонув щит, що відсікав магію. Тепер усі рівні – і люди, і маги. Мені що – мій потенціал був мізерним, тож я майже не відчула різниці. А ось гвардійці перехопили міцніше свої алебарди, явно відчуваючи дискомфорт. Філіп же став біліший за сніг: адже його сила була найбільшою в країні і він звик покладатися на неї, так що й втрата його була найвідчутнішою. У цьому була своя іронія, адже щит мав послабити найсильніших злочинців-магів, а за фактом зробив уразливим саме Філіпа. Втім, усе логічно...

Останній відрізок шляху - підйом сходами на кількаметрову кам'яну платформу, з якого починався "міст дружби Арати та Загір'я". Я заплющила очі і прикусила губу, поки мене ніхто не бачить. І все-таки як страшно. І як хочеться жити! Всевидячий, я помилилася, коли жадала смерті, адже я думала, що Арденс загинув. Але він живий, і Клятий Урх, помирати зараз так несправедливо!

Нарешті я опинилася на невеликому вимощеному бруківкою майданчику біля краю прірви. Зупинилась. Перевела подих і зібрала останні сили. Часу мало. Потрібно діяти швидко. Філіп доклав багато зусиль, щоб я не вимовила жодного слова публічно, так що і зараз навряд чи терпітиме довгу промову.

Я різко розвернулася обличчям до червоного моря протестанток і розвела руки в сторони, дозволяючи красиво розвиватись "крилам" рукавів моєї сукні.