Глава 40.2

Суцільна темрява. Повітря сире, із запахом плісняви. Стіни холодні та вологі. Зі звуків - лише шарудіння щура на солом'яній підстилці та гулке капання води... десь. Місячного світла з вузького брудного вікна біля стелі не вистачало навіть на те, щоб побачити власну руку.

Все так само, як у мене в душі. Тільки в душі світла було ще менше, ніж у моєму новому притулку. Останньому притулку.

Втім, я була рада опинитися за стінами в'язниці. Це було полегшенням. Адже навіть сонячне світло зараз здавалося б знущанням, як і подих вітру чи спів птахів. Як і все інше, що продовжувало жити, цвісти, пахнути. Ніби... Ніби нічого не сталося, ніби все залишилося, як раніше... Ніби Арденс був живим.

Але він загинув.

Спершу я не вірила, просто не могла повірити. Ось тільки удар Дракоморту я не переплутаю ні з чим. І його щити, сила – вони не могли просто так зникнути. Навіть якщо припустити, що Арденес раптом зняв їх сам... Я просто знала, я відчувала, що серце Арденса вже не б'ється.

Та як же мої закляття зцілення? Чому не активувались вони? У мене не було відповіді... Можливо, поранення було занадто серйозним або ж хтось втрутився і зупинив регенерацію. Або, можливо, я десь допустилась помилки.

Всевидячий! І все ж я цілу ніч безперервно прокручувала в пам'яті свої відчуття, намагаючись переконати себе, що мені здалося, що це було безпечне для життя поранення, яке вилікує будь-який цілитель... Я хотіла, всіма фібрами прагнула себе обдурити, але навіть тоді не побачила жодного проблиску надії.

Я слухала шурхіт щура і не розуміла, як він може кудись бігти, так спокійно і зібрано займатися своїми справами. Хіба тепер вони мають хоч якесь значення?

Звичайно, за стінами в'язниці змінилося... геть нічого. Життя Арати текло, як і за день до того, як вируватиме і завтра. Все залишиться незмінним. І це було неприродно і незрозуміло. Або ж ні - тепер я була протиприродною цій реальності. Я просто не могла продовжувати існувати у світі, де більше не було Його.

Адже для мене змінилося все. Навіть вживання їжі. Підозрюю, що та каша, яку тут називали обідом, в принципі була холодною неїстівною жижею, але, клянусь, навіть "чарівні делікатеси" з королівського прийому не принесли б мені радості. Хіба що той, улюблений десерт Його Колишньої Королівської Величності... Ох, я навіть шкодувала, що Гершандт не поділився цими вбивчо смачними ласощами зі мною.

Чи варто дивуватися, що я відчула щось схоже на полегшення, коли прочитала короткий вирок - смертна кара.

- Леді Анно, це вам печиво від дочки, старшенької моєї. Півночі біля плити простояла. Вона, правда, передумала вам передавати, оскільки воно підгоріло, але я все одно взяв вам пару. Адже вона так вірить у вас.

Я насилу глянула на охоронця, що приніс мені вирок на ознайомлення, дивуючись, що він ще тут. Я не могла роздивитись його обличчя, навіть тьмяне полум'я свічки різало очі. Чоловік, здавалося, не збирався йти. Про що він узагалі говорив? Ах так, печиво. Гвардієць простягав мені мисочку з частуванням і, очевидно, тепер чекав, поки я спробую витвір його дочки.

Я подякувала та показово відкусила половинку. Підгорілі, так. Тож шоколад став гірким. І тверді. А ще чомусь солоні. Словом, печиво у дівчинки точно не вдалося. Але я стоїчно дожувала і навіть взяла ще одне. Цей жахливий смак несподівано здався таким протверезно живим, що я навіть відчула провину. Адже за незрозумілою примхою Всевидячого моє життя раптом перестало бути лише моїм. І навіть якщо Анні Чаус - колишній адептці Королівської академії магії хотілося якнайшвидше згинути в небуття, то Анні Чаус - Багряній Леді, така слабкість була недозволена.

Потім я відчула свободу. Неймовірну, нереальну! Цей Урхів вирок зробив мене по-справжньому вільною. Вільною робити абсолютно все, про що я раніше і подумати боялася. І нехай я тепер чужорідне тіло зі спопеленою душею в цьому сповненому надій і віри світі, але ж для багатьох таких дівчаток і дівчат ще все попереду. Я мушу їм допомогти, підтримати хоч якось! Тільки як? Якщо я навіть сама собі тепер не належу?

Ось таке зле глузування долі: відчути вільною я змогла себе лише в закритій смердючій камері, за крок до могили. У мене тепер є бажання, але немає жодної нагоди зробити для майбутнього аратських жінок хоч що-небудь. Хоча...

Філіп мав рацію, вважаючи, що моя страта може покінчити з червоною лихоманкою. Покінчити - так, але як? Адже результат може кардинально відрізнятись. І яким він буде - залежить лише від мене. Тобто, якщо жінки Арати побачать мене зламану і розбиту, це, швидше за все, призведе до розчарування, поступового згасання протестів і незабаром усе повернеться на свої кола. Але якщо я буду нескореною і непереможеною - хоча б зовні, то це цілком може послужити іскрою, каталізатором, що призведе до пожежі або навіть вибуху. І тоді не встигне Філіп навіть пискнути, як багряний прапор замайорить над королівським палацом разом із його перепудженими від страху панталонами.

Різкий скрегіт металевої ручки і брязкіт дверей змусили перевести мій погляд на того, хто увійшов. Фелікс. Фелікс? Без його вічної усмішки впізнати хлопця було важко.

- Анна! Я організую твою втечу, навіть якщо ти будеш проти! - рішуче випалив принц, ніби до цього ми вже добру годину сперечалися. - Зараз ти не можеш тверезо мислити. Тому це рішення я прийму замість тебе. Зрозумій, щоб перевірити чи лікує час чи ні, потрібно цей час мати. І втеча тобі його дасть. А далі – подивимося, – Фелікс видихнув і обережно глянув на мене. - Ну, що скажеш?

- Я згодна, - видихнула я. Героїчно прийняти смерть - це я завжди встигну. Але якщо навіть Гершандт навчився цінувати живі ресурси, то і мені варто. Як не приваблювала мене затишна смерть, треба було зібрати сили і жити - хоча б заради допомоги протестанткам, заради цілительства і заради помсти.

- Згодна!? - хлопець нахилився до мене, ніби не почув. - Що ж, е... Чудово! Просто я припускав, що ти можеш упиратися, змиритися з вироком, якщо Арденс...