Глава 6.1

Ранок нового дня видався морозним, але сонячним - саме таким, як я люблю. І тим більше відчувався мій пригнічений настрій.

Я боялася вийти із кімнати. Кріпилася як могла, але все одно боялася: адже всі вже знають про мій провальний огляд. Ще з вечора в кімнату стукали і вигукували різні образи, підсовували під двері глумливі записки, поки Ребекка не знайшла способу повісити в коридорі шокове заклинання.

Так, новини у нас розлітаються блискавично. А я ще сподівалася, дурна, прожити спокійно хоч півдня.

- Ну, як, готова? - Сусідка терпляче чекала, коли я нарешті зберуся на пари. Вона бачила, що я навмисне зволікаю, але не підганяла мене.

- Так, пішли, – я кивнула і відчинила двері. Все одно вічність цей момент відтягувати неможливо. Та й поснідати ще треба встигнути. Хоча, звичайно, так і підмивало прослизнути до навчальних корпусів найкоротшою дорогою, але я дала собі слово, що всі кепкування і цькування не вплинуть на мій спосіб життя.

Це було жахливо! Як тільки ми вийшли в загальний коридор, з мене почали глузувати: хто відкрито тицяв пальцем, реготав чи обзивався, хто тихо шушукався і косився в мій бік. У їдальні все посилилося і до нашого столу дружно полетіли всілякі страви: яблука, булочки і навіть смажена картопля. Слава Всевидячому, Ребекка була поруч і тримала навколо мене щит. Потім її терпінню прийшов кінець, і вона, порушуючи низку правил Академії та ризикуючи отримати догану, прилюдно поклала одного старшокурсника на лопатки, погрожуючи відірвати дещо, без чого чоловік уже того... не чоловік зовсім. Після цього стало легше, але ненадовго: адже Ребекка не мій особистий охоронець і їй потрібно було йти на свої заняття.

- Хочеш, я з тобою цілий день пробуду? – запропонувала подруга.

Я вдячно посміхнулася, але похитала головою:

- Дякую, не треба. Мені треба вчитися справлятися самій. До того ж від глузувань ще ніхто не вмирав.

- Ну, це ще як подивитись. Гаразд, тримайся! Ввечері побачимося.

Як тільки Ребекка зникла за поворотом, її щит лопнув, як мильна бульбашка. Що ж, тепер я можу розраховувати лише на власні сили.

Насмішки сипалися на мене градом, але я вперто йшла до аудиторії, ігноруючи їх і не дозволяючи собі прислухатися до образ. Я йшла немов у тунелі, погано розбираючи дорогу, як раптом почула... Ні, не почула, швидше відчула стрімке наближення до мене якогось предмета. Різко обернулася - якраз вчасно, щоб побачити, але занадто пізно, щоб відбити каменюку розміром зі страусине яйце, що летіла прямо мені в лоб. Такою і вбити можна!

Я встигла лише замружитися і... Нічого! Тільки, здається, хтось крикнув "Пригнись!".

Сковтнула і з побоюванням розплющила очі - камінь завис за якийсь міліметр від моєї голови. Швидко відійшла вбік, бічним зором відзначаючи, що Франк - негласний "король" Академії і найкращий адепт бойового факультету - стоїть з витягнутою вперед рукою, потім хлопець руку опустив - і камінь з колишньою швидкістю, зі свистом полетів далі, доки не врізався у старовинну гіпсову скульптуру. Бабах - і Непорочна діва (як символічно) з тріском розлетілася на всі боки.

Я ошаліло озирнулася навколо: безліч спудеїв приголомшено завмерли, перелякавшись не менше мого. Виділялися серед них двоє: Франк Моргенштайм – той, що врятував мене, і незнайомий мені кремезний хлопець у формі першокурсника – цей, схоже, був винуватцем події.

Від пережитого стресу у мене зовсім відключилися мізки, і я заліпила здорованю-першокурснику дзвінкий ляпас. Хлопчина ж з головою теж був не в ладах - не знаю, по життю так чи це в нього також день такий особливий видався - він відповів мені теж ляпасом, але ж його рука більше на лопату схожа була... Але тут я вже зреагувала вчасно і вивернулася. Хоча, могла не ухилятися: кулак знову завмер у повітрі, не досягнувши мети. Цього разу причина була абсолютно матеріальною: його перехопив Франк – ось у кого реакція миттєва. А наступної миті вже кулак Моргенштайма просвистів у повітрі і таки досяг мети - пролунав хрускіт і здоровань-першокурсник відлетів на пів метра і мішком звалився на землю.

Напевно, у нього зламана щелепа... Проклятий Урх, за це Франку точно влетить!

Начебто прочитавши мої думки, біля задири і Моргенштайма матеріалізувалися червоні конверти - виклик до ректора на розмову. Роззяви миттю згадали, що незабаром почнеться перша пара і поспішили геть.

– Всім стояти! - раптом заревів Франк так, що здригнулася навіть я. - Анна – моя дівчина. Чим ми з нею займалися на канікулах – нікого не стосується. І якщо я почую, що хтось хоча б косо подивився в її бік – очі виколю та розвішу на сосні у свято Прощання з зимою замість гірлянд. Це всім ясно? А тепер геть!

Усі щезли в секунду, а я залишилася стояти, мов укопана, не знаючи дякувати мені Франку чи ж навпаки.