Глава 2.2

(- Тоді мені варто зізнатися, що я і є той дракон, для якого починається весь цей Відбір).

- Знущаєтесь? - нахмурилась я.

Габріель лише підняв брои, не приховуючи лукавого блиску очей.

Сміється з мене, підколює. Адже всім відомо, що дракони  з'являлись на території Арати лише у виняткових випадках, востаннє таке "щастя" трапилось на церемонії коронації Гершандта, півсторіччя тому. І то за межі королівського палацу делегація драконів носу не показувала. Що вже говорити про муніципальний диліжанс? Швидше Всевидячий переді мною явиться.  

 - Жарти у вас не смішні. Тож мені розповідати про ті три причини, чому мені не можна на Відбір?

- Звісно, ​​я вас слухаю, - з усією повагою відповів Габріель, а погляд у самого все одно хитрий, хижий.

- Все своє свідоме життя я ненавиділа драконів. Вони відібрали у мене дуже багато. Колись рід Чаус був одним із найсильніших, найчисленніших і найбагатших в Араті. Ми мали владу, вплив, а магічний потенціал за силою навіть  перевершував королівський. Потім на Арату напали дракони - і все змінилося. Почалася кривава п'ятирічна війна. І навряд чи в королівстві від цієї війни хтось постраждав більше, ніж наш рід. Ми були обезголовлені. Усі наші чоловіки віком від п'ятнадцяти до шістдесяти років пішли захищати свою країну, і всі вони загинули. Усі! Ті, хто вижив, були або надто юні, або надто немічні, щоб керувати справами, і незабаром ми опинилися на межі банкрутства. У роду Чаус почалася темна смуга. Арата і Загір'я живуть у мирі вже понад сто років, а ми все ще не можемо оговтатися від нашої втрати і знову стати на ноги.

Моя мати померла родами, а батько не зміг винести постійну бідність і тиск кредиторів, і незабаром звів рахунки з життям. Мене виховував тільки дідусь, і він уже зумів прищепити мені ненависть до крилатих сусідів повною мірою! Щовечора замість казки на ніч я слухала криваві історії про злодіяння драконів. Спочатку дід розповідав про героїчні подвиги моїх прадідів та дідів, але кожна історія мала один кінець – трагічну смерть моїх родичів. Сорок три представники роду Чаус склали голови у тій війні. І дід знав історію кожного з них. Після кожної такої недитячої казки я присягалася, що ніколи не прощу драконів, не зв'яжу з ними своє життя, хіба що тільки задля їхнього знищення.

І це перша причина. Крім того, три роки тому на Відбір потрапила моя найкраща подруга. Вона вирушила до Загір'я – і перемогла! Луз була щаслива у шлюбі і регулярно мені писала. Потім листи перестали приходити. А я все чекала і продовжувала слати їй звістки. І ось через пів року тиші мені прийшло скупе послання: "Луїза померла. Можете більше не писати". Я так і не дізналася, що сталося, але впевнена: у цьому винні дракони.

Я замовкла. Спогади про Луїзу все ще кровили та завдавали болю.

- І це все? - Габріель не ойкав і не зойкав, не журився і не кидався мене втішати. Втім, я на це не розраховувала. Та й не потрібне мені було його співпереживання.

- Хіба цього мало?

- Ви сказали, у вас три причини, але я почув лише дві.

- Відбір не входить до моїх планів. Бачите, у мене є мета в житті. Я не маю наміру вдало вийти заміж, понароджувати безліч дітлахів і до кінця днів провести в ув'язненні в сімейному маєтку.

- Кхм, чого ж ви хочете? - дивно, але Габріель справді виглядав зацікавленим.

– Я хочу відкрити лікарню.

- В Араті хіба проблеми із лікарнями?

– Їх вистачає. Але вони не такі. Розумієте, успіх лікування залежить не тільки від методів, зілля та заклинань, - це складний процес, який починається ще до надходження до лікарні. Якщо робити сортування хворих, відкрити відділення невідкладної допомоги, інфекційні, травматичні, магічної травми, то ми в рази збільшимо кількість і якість тих, хто одужав за тих же витрат. Крім того, зараз допомога цілителів така дорога, що недоступна більшості наших громадян. А все тому, що у нас цілителі – лише маги. Я ж впевнена, що лікуванням можуть займатися і прості люди, використовуючи дещо інші методи  діагностики, обстеження та лікування. Це не тільки зробить медицину доступною, а й... - я сама не помітила, як захопилася розповіддю і геть-чисто забула, хто переді мною і які у нас.... кхм... "плани на вечір". Адже я ще нікому не відкривала свого задуму! Я говорила ще довго, палко, а Габріель слухав уважно, не перебиваючи.

– Чудова ідея, – відповів чоловік коротко, але, здається, щиро. І замовк.

Я ж ніби отямилася від сну і нарешті згадала про ці "плани на вечір". І знову почервоніла до кінчиків волосся.

Проклятий Урх, до зупинки на ніч ще їхати години зо дві, і весь цей час ми знатимемо, що нас чекає після прибуття!

Всевидячий, яке ж незручне мовчання! Та про що ще говорити? Про погоду!? І куди сховати очі?

Дивитися на чоловіка я була не в змозі, тож уткнулася у рятівне вікно. Втім, незабаром стемніло, і вікно-зрадник почало відображати лише мою збентежену фізіономію.

Габріель, здавалося, ніякої незручності не відчував. Він відкрито, з насолодою спостерігав за моїми муками, усміхаючись при цьому куточками губ. У його очах танцювали пустотливі іскорки, так і манячи за собою - у   чорну темряву ночі, на смерть. Ох, відчуваю, не одне дівоче серце пропало в цих вирах. Ось тільки мої думки зараз були далеко не про привабливість чоловіка, та й не падка я на чоловічу красу. Принаймні жоден із визнаних серцеїдів Академії мені навіть не подобався.

Нарешті карета знову гидко застогнала і ми зупинилися біля таверни "Корова для королеви". Сам Ганс - господар гостинного двору - вибіг нам назустріч, готовий зустрічати рідкісних у цей час року постояльців.

Я ж, кинувши невиразно "Я прийду до вас сьогодні вночі", вискочила з диліжанса ще до того, як його колеса встигли остаточно зупинитися, і зникла в тіні ялинок, з насолодою вдихаючи морозне повітря.

Тут, біля Драконових гір, холоди наставали значно раніше і вночі вже траплялися заморозки. Я з задоволенням підставила розчервоніле обличчя під свіжий вітер і стрепенулась, коли до моїх плечей доторкнулися чиїсь руки, накидаючи шаль, що я похапцем залишила в диліжансі. Я хотіла обернутися, але чужі руки утримали мене, а потім я відчула легкий, ледь відчутний дотик до мого волосся і почула хрипкий шепіт: