Глава 3. Одкровення.

Трохи заспокоїтися і розслабитися я змогла тільки, коли ми з демоном опинилися на самоті у величезній спальні. До цього довелося вистояти на ногах досить довго, поки проводили поминальну церемонію того знатного демона-дідуся, чию спадщину зараз ділили чи, швидше, рвали на шматки, поки виступали численні родичі і знайомі, нахвалюючи, як і в нашому світі, покійного. Потім старець в чорному зі сріблом плащі, який здійснював обряд одруження, зачитав довжелезний заповіт, згідно якого ділилося рухоме та нерухоме майно покійного. Мирт, який завдяки мені потрапив до цього списоку, просто сяяв. Мабуть, йому належала чимала частина спадщини, яка ледь не пролетіла повз загребущі ручки.

Я ж відчувала себе в якійсь прострації, намагаючись усвідомити себе в світі демонів, що ніяк не хотіло укладатися в моїй голові. Старого і виступаючих я, практично, не слухала, бо завтра після весілля покину це місце і довго потім буду думати, що то було: галюцинація чи божевілля. Тому що зараз, так, все виглядає реальним, чуєш голоси, відчуваєш запахи, бачиш чужий світ, інших істот, але варто опинитися в рідному світі, як все здасться просто безглуздим сном...

І все ж ноги гуділи, голова йшла обертом, шлунок жалісливо стискувався, а на скроню наполегливо сідала якась причеплива мошка.

Я мало не перекрестилася від щастя, коли все закінчилося, та вчасно згадала, що, мабуть, не вдале місце. І ось ми усамітнились в спальні демона, куди нас провели численні родичі, не жаліючи неоднозначних жартів та відвертих натяків, як вони вважали, щасливим молодятам. Мені навіть страшно не було, тільки б швидше витягти ноги. Не протягти, а зняти черевики та відчути полегкість.

- Втомилася? - співчутливо запитав мене демон, коли я без сил впала на єдине, що стояло посеред спальні, ліжко, крісел в досить невеличкій кімнаті не було.

 - Угу, - притиснула я до живота подушку.

 - Голодна?

 - Ще й як!

За відвідуванням весільних салонів ми з Кеті профукали час обіду, а за демонськими церемоніями вже і час вечері пролетів мимо.

 - Я теж. Зараз принесу.

Демон пішов, завбачливо клацнувши замком. Та куди я втечу, га? Нікуди мені бігти. Він - єдина моя надія на повернення. Квола надія. Але ж він обіцяв, зуб дав. Чи можна вірити демонам?

Мирт незабаром повернувся з великим підносом, повним їжі, який поставив прямо на ліжко.

 - Не соромся, Ксеніє, їж, що хочеш і скільки хочеш. І нічого не бійся. Ти мені допомогла - і я слово своє дотримаю.

А мені й не до того, щоб соромитись. Відчувши їжу, шлунок ледь назовні не вискочив, і я поспішила впитися зубами в смажену пташину ніжку. М-м-м-м!!! Смачно як! Хоч їжа у демонському світі порадувала. Тарілки рясніли м'ясними стравами, крім того, було три види сирів і нарізаний буханець свіжого білого хліба. А що мені ще треба?

 - Значить, - мугикаю з повним ротом, - завтра після весілля - додому? Обіцяєш?

 - Якщо ти так поспішаєш...

 - Мені в універ треба! Через тиждень заняття починаються! А тут ще весілля Кеті!

 - Та пожартував я, пожартував. Ти мені теж тут не потрібна... Людськими жінками не захоплююсь.

Краєм ока я з подивом спостерігала, як демон зняв чоботи, відчепив роги, недбало кинувши їх на комод, і примостився на ліжко з протилежного боку від підносу з частуванням. Ось тобі й маєш! Я навіть жувати перестала.

 - Так ти не демон?!

 - Чому ні? Демон, - ствердно кивнув Мирт, відправляючи в рот соковитий шматок м'ясного рулету.

 - Так у тебе роги несправжні!

 - У всіх демонів такі. Це всього лише данина традиції.

 - Та всі ж знають, що демони рогаті!

 - Ну... Начебто наші далекі предки були такими, про це свідчать їхні портрети. Але хто ж знає, може, і у них роги були всього лише атрибутом, покликаним залякувати противників? Ніхто зараз не може ні довести цей факт, ні спростувати. А роги ми надягаємо тільки на офіційні заходи.

 - Ось як... Дуже дивно...  А яким же тоді боком ти - демон? Хвоста у тебе я теж якось не бачу!

 - Фу! - скривився Мирт. - Що за збочення? Роги...  Хвости...  Фентезі начиталася?

 - Хвоста, значить, теж немає в наявності, - констатувала факт я, підозріло поглядаючи.

 - Ні, - підтвердив демон. - Можеш помацати, дозволяю.

Я фиркнула.

 - Чому тоді ви називаєте себе демонами, якщо у вас немає ні хвостів, ні рогів?

 - Просто наш світ називається Демонія, а його жителі - демони. Це елементарно. Їж давай.

Я продовжила розборки з дуже великою, як для курячої, ніжкою, запиваючи неміцним, схожим на сидр, тільки зі смаком персиків, напоєм.

Ледве мій голод почав затихати, як підняла голову цікавість. Нехай я тут застрягла всього лише на один день, слід якомога більше дізнатися про цю їхню Демонію, спосіб життя та все інше. Навіть не знаю, з чого почати «допит».  Розглянувши, нарешті, демона, що взяв мене у полон, я зовсім перестала його боятися. Так, вищий мене на дві голови, міцний, широкоплечий, накачаний, з вузькою талією і стрункими стегнами, він являв собою зразок чоловічої краси. Але без рогів виглядав досить молодим, десь моїм ровесником, цілком симпатичним і не страшним. Правда, жах, яким сексуальним, такий собі демонський гульвіса. Отже, з чого ж почати?