Розділ 6. Весілля

Розділ 6. Весілля

Аремей

Чоловік зі шрамом на обличчі штовхнув дерев’яні двері й без запрошення увійшов до кімнати. Він побіжно оглянув спальню, але, не побачивши своєї нареченої, трохи зажурився. У внутрішній кишені сюртука лежав довгоочікуваний подарунок для майбутньої дружини — кільце з рожевим каменем.

Як раптом слідом за ним у кімнату увійшла камеристка з горою свіжої постільної білизни.

— Доброго ранку, пане Аремей. Пані Емілія зараз із пані Зоєю в каплиці. Прикрашають зал. Вона пішла кілька хвилин тому, — сказала Тіффані.

Аремей кинув на служницю оцінний погляд. Вона мала миловидне личко та струнку фігуру. До краси Емілії їй було далеко, але як експеримент вона цілком зійде.

— Як тебе звати?

— Тіффані.

— Як давно ти працюєш у нашому домі? Я тебе раніше не бачив.

— Я вступила на службу одразу після свого повноліття й працюю тут уже п’ятий рік, — безтурботно відповіла дівчина.

— Ти мені не допоможеш, Тіффані? — Він дістав із внутрішньої кишені коробочку з обручкою. — Я хотів подарувати його Емілії, але переживаю, чи сподобається воно їй.

У дівчини загорілися очі.

— Звісно, сподобається, пане. Навіть не сумнівайтесь.

— Можна я подивлюся, як воно виглядає на руці? Твої витончені пальчики підійдуть для такої прикраси.

Обділена чоловічою увагою дівчина зніяковіла, посміхнулася й простягла руку. Срібна каблучка з коштовним каменем ідеально сіла на безіменний палець.

— Гарне, — сказала й підняла на Аремея погляд.

Її від природи карі очі стали яскраво-жовтими з поволокою, немов у рогатого монстра. Вона безсоромно обхопила рукою обличчя господаря і, як досвідчена спокусниця, потяглася до його губ поцілунком, але він залишився відстороненим. Із цинізмом експериментатора спостерігаючи за своєю жертвою.

— Що хоче мій повелитель? Я готова виконати будь-яке бажання.

Тіффані ковзнула долонею під сюртук, гладячи чоловічі груди й повільно опускаючись до ременя, міцно вчепившись у бляшку, і потягла його до ліжка.

З усмішкою на губах вони обидва звалилися на простирадло, вдаючись до спокусливої гри, як раптом Аремей завмер. Підвівся, уважно оглядаючи ковдру, а потім подушку. Сунув руку під матрац біля узголів’я і дістав золоту монетку. Підніс її на світло, уважно розглядаючи гравіювання у вигляді круглої пентаграми.

— Ти дорого за це заплатиш, Натане.

Тіффані піднялася з ліжка й ніби кішка почала витися навколо чоловіка, обсипаючи дрібними поцілунками все, куди могла дотягнутися.

— Що це в тебе? — запитала з ввічливості.

— Дрібна бридота, — він вклав монетку в руку служниці. — Віддаси її Емілії. Скажеш, знайшла, коли перестилала ліжко.

— Як скажіть, господарю, — і цілуючи в шию, продовжила спокусливу гру.

— А поки що в нас є більш важливі справи.

І він скинув сурдут, розстібаючи ґудзики на сорочці…

***

— Дуже гарна каплиця. Невелика, але затишна.

Я оглянула будинок із величезними вітражними вікнами, старовинним вівтарем та кількома десятками лав для парафіян.

Навколо мене раз у раз проходили слуги, розставляючи букети з білими ліліями.

— Ви не боїтеся, що квіти зав’януть до завтрашнього вечора? — запитала в Зої.

Вона з посмішкою подивилася на баронесу, яка сьогодні теж допомагала нам із декором.

— Це священне місце, тут не в’януть квіти. Вони можуть стояти у вазах десятиліттями, зберігаючи свою первозданну свіжість.

Зої нахилилася та вдихнула аромат лілій.

— Напевно, ваші парафіяни радіють такому диву, — здивувалася я.

— Їм сюди заборонений вхід, — сказала баронеса, явно більш досвідчена у звичаях Шерманів. — Двері церкви відчиняються лише перед весіллям одного з господарів.

Слова епатажної пані посилювали хвилювання та непорозуміння. З кожним днем ставало все страшніше тут перебувати.

— Ми вже закінчуємо. Але в нас залишилася одна незакінчена справа. Ходімо з нами, Еміліє.

Зої взяла мене під руку й повела до невеликої кімнати, в якій збиралася наречена перед церемонією. Тут було небагато меблів: диван, письмовий стіл та жіночий манекен. Вікно було зовсім крихітним і знаходилося під стелею, ніби створене для того, щоб наречена не втекла. За нами зайшла баронеса й зачинила двері на замок.

Жінки якось дивно перезирнулися.

— Еміліє, у нашій родині заведено, що перед укладенням шлюбу наречена підписує шлюбний договір.

Вона підсунула до краю столу папери, на які я спочатку не звернула уваги.

— Не бачу в цьому нічого поганого. Таке часто трапляється й в наших краях. Давайте перо та чорнильницю, і я поставлю свій підпис.