Розділ 5. Передвесільна метушня

=

Розділ 5. Передвесільна метушня

Після зустрічі із Зоєю я почувала себе випотрошеною лялькою. Красивою зовні, але абсолютно порожньою всередині. Не вірилося, що весілля вже таке близько.

Я йшла коридором. Вигляд із вікон практично не змінювався, туман сірою ковдрою вкривав замок від зовнішнього світу. Перші закутки були дорого обставлені та нещодавно відремонтовані. Але чим далі я йшла, тим дивовижнішим був інтер’єр.

Моя прогулянка закінчилась біля величезної кованої арки з гарним гравіюванням і хитромудрими візерунками. У декорі дверей було щось казкове, нереальне та лякаюче.

Я із цікавістю розглядала малюнки, як раптово клацнула ручка, запрошуючи мене увійти. З хвилину я сумнівалась і таки переступила поріг.

— Гей, тут є хтось? — гукнула, але було тихо. — Двері були відчинені.

Перше, що кинулося в очі, — це гігантське куполоподібне склепіння, прикрашене фресками із зображенням ангелів та демонів. На товстому ланцюгу висіла масивна кришталева люстра.

Світлі стіни були прикрашені рельєфними колонами та ліпниною. Але найбільшим відкриттям були картини. Їх тут було сотні! Вони висіли на стінах у кілька рядів, на декоративних перегородках і спеціальних постаментах.

На полотнах були зображені лише людей. Жодного пейзажу чи натюрморту. Через кілька картин я помітила невеликі таблички з іменами. Спершу прийняла їх за художній підпис, і лише потім усвідомила, що це реальні імена людей та роки їхнього життя.

Тут усі члени родини Шерман у гарному історичному вбранні. Мабуть, від першого лорда. Знайшлися портрети юних Аремея та Натана. Втім, вони тут були не єдиними близнюками. Багато дітей народжувалися парами. І лише хлопчиками.

Коли я загорнула за ріг, тіло вкрилося мурашками. Стіни були завішані картинами дівчаток. У гарних ошатних сукнях із букетами квітів у руках, вони із сумом дивилися на мене, примушуючи серце стискатися від болю. Одна з картин відрізнялася. Вона висіла в самому центрі й одразу прикувала увагу.

На ній була табличка «Іліна Шерман». Але, на відміну від інших, тут була лише дата народження, без дати смерті. Та й саме полотно було порожнім, лише чиста біла тканина.

Тут були всі позашлюбні діти.

Миттю стали дико незатишно й захотілося покинути це моторошне місце. Я вийшла із зали з мертвими дівчатками. І тут же напоролося на картину від підлоги до стелі, від якої на потилиці волосся стало дибки. З величезного полотна дивилася на мене молода сімейна пара.

Одразу в очі кинувся портрет Аремея. Завдяки шрамам його не можна було переплутати з Натаном. Тримаючи його за руку, у весільній сукні, яку сьогодні мені показала Зої, була намальована я.

То був мій весільний портрет із церемонії, яка ще не відбулася. Упоравшись із першим потрясінням, я стала заспокоювати себе, що це весільний подарунок. Художник міг перемалювати моє обличчя з мініатюрних портретів, які надсилала мама Шерманом.

Наприкінці галереї почулися кроки. Якщо це дійсно подарунок, то я не маю його бачити раніше часу.

Я сховалася в сусідню кімнату з портретами, сподіваючись, що мене не помітять.

— Ти маєш це бачити! — промовець був схвильований.

Причаїлася. Співрозмовники зупинилися біля величезного весільного портрета.

— А що тебе дивує? — відповів другий чоловік.

— Як що? Ще вранці цього портрета тут не було. Тобто портрет був, але на ньому не було нічого. А сьогодні вранці я увійшов до галереї і ледве розумом не втратив. Картина раніше була порожня! Порожня.

— Заспокойся, Мортімере, все очікувано. Він повернувся, дівчина йому сподобалася, картина змінилася, — байдуже сказав Естер.

Я впізнала у співрозмовнику старшого Нікольсона.

— Я сподівався, що це станеться не так скоро.

— Це мало колись статися… Ти чув, що сталося з минулою дівчиною?

— Долорес? Її роздерли вовки.

— Сумніваюсь, що це зробили вовки. Але я не про неї. Минулого літа Зої послала за новою напівкровкою. Карета довезла її до входу до маєтку, але, коли лакей відчинив двері, виявилося, що дівчина вже мертва.

— Не може бути! — жахнувся Мортімер.

— Дівчина була задушена, а кучер клявся, що не зробив жодної зупинки від її будинку до маєтку. Якби я сам цього не бачив, то не повірив би. Зої зробила так, щоб про це ніхто не дізнався. Вона в цьому великий молодець. За багато років навчилася заносити хвости за своїми синками.

— Може, це краще, — відсторонено мовив Мортімер.

— Це до стабільності, Мортімере. Роки йдуть, а в Шерман нічого не змінюється.

— Ви маєте рацію, пане Ніколсон.

Двоє ще трохи постояли біля картини й неквапливо залишили галерею.

Серце шалено гуркотіло. У цьому будинку трапляється щось страшне. І якщо я не розберуся, що саме, то тут не виживу.

Я дочекалася повної тиші та покинула галерею. Чомусь при прощальному погляді на своє зображення мені здалося, що наречена стала посміхатися. Хоча спочатку вона була сумною. Чи це мені здалося?