1. “Подаруй її мені”

Це була моя перша практика, тому я дуже хвилювалася. Хотілося, щоб усе було ідеально. Виходячи з дому, довго крутилася перед дзеркалом, аж мама вийшла зі своєї кімнати і підбадьорююче сказала мені:

 — Не переживай, все буде добре!

 — Як ти?  — запитала я. Сьогодні вона виглядала не дуже добре. Лікарі після якоїсь легкої вірусної інфекції діагностували в неї кардіоміопатію — хворобу серця, і з бадьорої і активної вона стала зовсім іншою, весь час втомлювалася, лежала,  часто починала задихатися. Мені було сумно, бо мамі ще не було й п'ятдесяти років, і вона була єдиною моєю близькою людиною. Вона виростила мене сама, про батька ніколи нічого не розповідала, за що в дитинстві я ображалася на неї. А зараз, коли стала більш дорослою, розуміла, що, мабуть, батько покинув її ще до мого народження. Їй було важко, бо я малою часто хворіла. Зараз же, коли захворіла вона, я намагалася взяти на себе всю домашню роботу, хотіла навіть покинути універ і піти працювати, але мама була рішуче проти, вона вмовила мене вчитися далі. І от я вже була на передостанньому курсі і мала пройти свою першу практику на великій фірмі. 

— Все добре, не переживай за мене. Ти ж знаєш, я сильна, та і ліки прекрасно підтримують мій стан стабільним, — бадьоро сказала мама, усміхнувшись. 

Насправді я знала, що це не так, мама стояла в черзі на пересадку серця, але навряд чи це можна було зробити так швидко. Тож залишалося сподіватися, що медицина не стоїть на місці, і з’являться якісь нові, більш ефективні ліки. 

 — Добре, тоді я пішла, не хочу запізнитися в перший день практики, — я чмокнула її в щоку і вийшла з квартири. 

                                                     ***

У цю фірму на практику хотіли потрапити багато студентів нашого факультету іноземних мов. Адже  її представники говорили, що практиканти, які добре проявлять себе, можуть потім бути працевлаштовані. А  зарплатня там була висока, працівники часто їздили в закордонні відрядження і мали хороший соціальний пакет. Не з моїм щастям було мріяти потрапити туди. Хоча я навчалася відмінно, але була переконана, що у такі фірми беруть на практику лише “по знайомству”. Яке ж було моє здивування, коли у чаті нашого “потоку” я прочитала своє прізвище саме навколо цієї фірми.

І от зараз, уже увійшовши до офісного центру в центрі міста, я раптом злякалася — а може, це помилка, і коли я прийду, мені скажуть, що їм був потрібен хтось інший… Серце закалатало в грудях, я вся спітніла, навіть коліна затрусилися. Чому я не перепитала, чи не було там помилки? Але зараз вже нічого не лишалося, за п’ять хвилин була тринадцята, а мені сказали прийти у цей час…

Я побачила перед собою двері з написом “приймальня” і відчинила їх з таким відчуттям, немов стрибаю з висоти в воду. Побачила молоду дуже стильну білявку, яка сиділа за столом і щось набирала в ноутбуці. Вона підняла на мене очі, і я швидко сказала:

— Добрий день,  я Аліна Задорожна, мене направили до вас на практику…

— О, це ви, — вона з якимось співчуттям поглянула на мене. — Добрий день… Хоча, у шефа, схоже, він якийсь недобрий. Не дуже вчасно ви прийшли…

— Мені сказали на тринадцяту, — я закліпала віями. Треба було зібратися і виглядати спокійною. Адже я не зможу отримати тут роботу, якщо буду постійно смикатися і нервувати. Тому додала вже спокійніше. — Але я можу почекати в коридорі, якщо треба. 

 — Давайте я попрошу нашого спеціаліста по кадрах показати вам фірму, розповісти, чим ми займаємося, а потім, коли шеф звільниться, я вас покличу, — сказала секретарка. 

                                       ***

 — О, шеф у нас такий суворий, — розповідала кадровичка, показуючи мені конференц-зал. — Якщо встав не з тієї ноги, то пиши пропало!  Ну, ходімте кави вип’ємо, чи що…

І тут нас наздогнала секретарка. 

 — Аліно, в шефа змінилися плани, — затараторила вона. — Викликає вас прямо зараз, поспішіть! 

 — Так, ідіть з Мілою, не гайте часу, — стурбовано сказала кадровичка. Схоже, вони всі тут боялися гніву керівника, як вогню. 

Міла майже бігла коридором, а я поспішала за нею. Потім вона зайшла до приймальні, схопила зі столу телефон і приклала його до вуха. — Так, так, Валерію Михайловичу, вона вже прийшла. Ви не запізнитесь. Запускати? Добре, запускаю, — затараторила вона і поглянула на мене. — Все, можете заходити, в ті двері, — і махнула в бік дверей в глибині приймальні. 

 — Дякую, — сказала я, відчуваючи, що серце мало не вискакує з грудей. Ну, зрештою, не вб’є ж він мене. Якось перетерплю цей місяць, навіть якщо шеф у них неадекватний, треба просто думати, що це не назавжди..

Я постукала в двері, не отримала відповіді і легенько прочинила їх. Побачила високого темноволосого чоловіка, який з похмурим виглядом говорив з кимось по телефону. Побачивши мене на порозі, він зробив нетерплячий жест, наказуючи мені заходити, а сам продовжував свою розмову. 

— Це нечесно, у мене багато роботи і немає часу на всі ці ігри, — сказав він насуплено. — У тебе тоді буде перевага. 

Я сіла на краєчок одного з стільців, що стояли під стіною. Намагалася виглядати невимушено, наскільки це можливо, коли ти мимоволі слухаєш чужу приватну розмову. 

— Я не дозволю тобі все забрати собі, Владе. Все, бувай. Потім передзвоню, — і він кинув слухавку.