33. Лера. Замах

Я сподівалася, що він нічого не зрозумів. Адже це було неправильно, що мене тягнуло до нього. Може, це якийсь стокгольмський синдром, чи щось подібне. Може, тому що я росла в такій сім’ї, у мене проблеми з психікою…

 — Дякую, — сказала я тихо, стараючись не дивитися на нього.  — Можна, я піду до себе в кімнату?

— Іди. Зберись, бо нам треба поїхати в магазини. Купити тобі весільну сукню і все інше. Піду теж перевдягнусь. Буду чекати на тебе у вітальні, — він поглянув на мене, його тон тепер був рівним і холодним, не видавав жодних емоцій. — Скільки часу тобі треба на збори? 

 — Хвилин п’ятнадцять, — сказала я так само намагаючись бути спокійною. Може, це й на краще. Навряд, чи ми зможемо стати друзями, я помилилася в цьому. То принаймні будемо триматися на віддалі, щоб той поцілунок залишився єдиним. При цій думці мені стало сумно. Я подумала, що хотіла б, щоб Віктор ще мене поцілував, але це неможливо. Тому треба зосередитися на тому, щоб якомога раніше відбути це весілля і вирватися звідси. Тоді я забуду про ці почуття і все буде добре. 

— Добре, тоді за пʼятнадцять хвилин зустрічаємось внизу, — він кивнув і пішов, навіть не обертаючись на мене. 

Я погладила Джека, який підбіг до мене і став проситися гуляти. Випустила його на подвір’я, а сама пішла перевдягатися. Думала про те, що я відчуваю до Віктора. Це були зовсім не ті почуття. які були в мене до Стефана. Зі Стефаном було легко, я могла говорити з ним про все на світі, ми з ним були на одній хвилі. З Віктором ми були дуже різні, але коли він був поруч, я не могла думати ні про кого іншого. Особливо після того, що трапилось сьогодні…

Я почувалася зрадницею, коли зайшла до своєї кімнати і відкрила чат зі Стефаном. Спробувала написати йому про все, що відбулося, але зрештою стерла написане. Хай це залишиться моєю таємницею, я нікому ніколи про неї не розповім…

Швидко вдягнула джинси і светр і вийшла з кімнати.

Віктор уже чекав на мене внизу. 

 — Можу їхати, — тихо сказала я. 

— Добре, поїхали, — він сховав телефон, який до того тримав в руці. Теж вже був одягнений. — Охорона підʼїде на місце. Я щось не подумав, не викликав їх заздалегідь. Ну, поїдемо з салону з ними, я сказав нас забрати. 

 — Так, добре…

Мені було все одно, адже це було не справжнє весілля. Може, згодом, коли це все закінчиться, і я вийду заміж за Стефана, я буду продумувати кожну деталь, обирати сукню, для мене це буде найщасливіший день у житті. А зараз я просто хотіла швидше стати вільною і забути своє минуле, як страшний сон…

***

Коли ми увійшли до салону, навколо мене одразу забігали продавчині, показуючи різні сукні. Я поглянула на Віктора, очікуючи, на яку вкаже він. 

Його зацікавила одна. Ніжна, з оголеними плечима.

— Така є на неї? — запитав він продавчиню. 

 — Авжеж, у вашої нареченої гарна фігура, їй підійде будь-яка з цих суконь, — вона принесла обрану ним модель. — Пройдіть, будь ласка, у кабінку, зараз я вам допоможу…

Поки її вправні руки застібали гачки у мене на спині, я байдуже дивилася на себе у дзеркало. Сукня справді була дуже красива, от тільки мої руки… Ну нічого, можна буде вдягнути рукавички…

Коли я вийшла з примірювальної, Віктор вражено дивився на мене, здається, йому аж подих перехопило. 

— Прекрасна, — сказав він раніше, ніж, певно, встиг подумати. — Сукня прекрасна, — додав холодніше і відвів погляд. 

 — Може, хочете приміряти й інші? — продавчиня запитала в мене. 

 — Хай буде ця, — я знизала плечима. Хотілося швидше припинити весь цей фарс, поїхати додому і замкнутися у своїй кімнаті.  — Тільки можна до неї ще підібрати рукавички і туфлі?

— Так, авжеж, — вона кивнула. — Ходімо…

***

Коли ми вийшли з салону, побачили, що якраз під’їздить машина охорони. Але не встигли  ми дійти до нашого авто, як я почула звук, схожий на постріл, потім ще один. Віктор штовхнув мене на землю і прикрив своїм тілом. Все відбулося так швидко, що я зрозуміла, що сталося, лише коли вже лежала на холодній землі і не могла ні вдихнути, ні видихнути. Це ж у нас стріляли?...