- Глава 12.1 -

Єгор мовчки бере мою сумку й прямує всередину будинку, і мені нічого не залишається, як іти слідом за ним, відчуваючи, як поруч постійно крутиться Нік, час від часу зачіпаючи мене боком або намагаючись привернути увагу, і я не можу стримати ледь помітної усмішки, бо ця собака настільки щира у своїх емоціях, що поруч із ним просто неможливо залишатися напруженою. 

Ми піднімаємося сходами на другий поверх, і я машинально проводжу поглядом по інтер’єру: світлі стіни, мінімалістичний, але дорогий дизайн, багато простору і світла, яке заливає все довкола через величезні вікна, і це місце виглядає не просто як будинок – воно виглядає як картинка з журналу, яку я колись могла зберегти собі “на майбутнє”.

Він зупиняється біля одних із дверей і відкриває їх, заходячи першим, а я – слідом, і перше, що відчуваю, коли ступаю всередину – це легке здивування, змішане із захопленням. Кімната велика, простора, зі світлими відтінками, великим ліжком, м’яким килимом, і найголовніше – балконом, двері якого зараз трохи прочинені, впускаючи всередину свіже повітря. Це місце виглядає настільки затишним і водночас сучасним, що на секунду мені здається, ніби я потрапила в якусь іншу реальність або у казку.

Але ця думка швидко розбивається об іншу, бо я дуже добре пам’ятаю, що чекає на мене сьогодні ввечері, і до казки мені ще дуже далеко.

– Це твоя кімната, – каже Єгор спокійно, ставлячи сумку біля ліжка.

Я лише киваю, не знаходячи слів, бо все це виглядає надто нереально.

– Збирайся, – додає він, і я відчуваю, як у його голосі з’являється та сама зібраність, яка нагадує, що часу на емоції в нас небагато. – Я чекатиму тебе внизу.

Він розвертається і виходить, і я чую, як за кілька секунд відчиняються й зачиняються двері навпроти.

Я завмираю на місці. Отже, він буде жити поруч, але не зі мною в одній кімнаті. І від цієї думки стає якось легше.

Бо, як би це дивно не звучало, я не готова до більшого. Не готова ділити з ним один простір, одне ліжко, одне життя в повному сенсі цього слова. Те, що між нами є зараз – уже занадто складно, щоб намагатися зробити це ще ближчим.

Я підходжу до сумки, відкриваю її і починаю діставати речі, намагаючись зосередитися на простих діях: обрати сукню, підібрати аксесуари, розкласти косметику. Руки трохи тремтять, і я змушена кілька разів глибоко вдихнути, щоб заспокоїтися, бо розумію – сьогодні я не маю права виглядати розгубленою чи зламаною.

Сьогодні я маю бути ідеально щасливою. Закоханою.

Я одягаю сукню, яка підкреслює фігуру, роблю макіяж, акуратно вирівнюючи тон, додаючи трохи кольору на щоки, підкреслюючи очі, ніби малюю нову версію себе – ту, яку всі повинні побачити. Волосся укладаю, намагаючись зробити зачіску максимально природною, але водночас бездоганною, і коли нарешті підходжу до дзеркала, кілька секунд просто дивлюся на своє відображення.

Я виглядаю так, як потрібно і цього достатньо.

Я залишаю кімнату і повільно спускаюся сходами вниз, відчуваючи, як кожен крок наближає мене до тієї сцени, яку мені доведеться зіграти.

Єгор уже чекає у вітальні. На ньому темний костюм, який сидить ідеально, підкреслюючи його фігуру, і виглядає він так, ніби цей вечір – ще одна зустріч, ще один етап плану, який він давно продумав до дрібниць.

Коли наші погляди зустрічаються, він не відводить очей. Навпаки. Повільно ковзає поглядом по мені – від обличчя до ніг, оцінюючи, ніби перевіряє, чи все відповідає тому, що потрібно.

І від цього мені стає ніяково. Я навіть трохи напружуюся, не знаючи, як правильно реагувати на цей погляд.

Він робить крок назустріч. Потім ще один. Зупиняється зовсім близько і дістає з кишені невелику коробочку.

Моє серце пропускає удар. Він тим часом відкриває її, і я бачу обручку. Тонку, елегантну, з камінням, яке ловить світло і відбиває його м’якими відблисками.

Єгор не говорить нічого.

Просто дістає її та обережно бере мою руку, ніби дає можливість висмикнути її, якщо я захочу, але я не висмикую, і він повільно надіває обручку на мій палець. Поруч із каблучкою, яку він одягнув мені на палець кількома годинами раніше. 

Разом вони виглядають ідеально, наче завжди мали бути саме там. І від цієї думки в грудях стає трохи тісно.

– Ти готова? – питає Єгор, і його голос повертає мене до реальності. 

Можу лише кивнути, бо слів немає. Єгор ніби розуміє, в якому я зараз стані, і нічого більше не каже. 

Ми мовчки виходимо на вулицю і так само мовчки сідаємо в авто. І тільки коли автівка рушає, я наважуюсь заговорити. 

– Що ми їм скажемо? – питаю схвильовано. – Як давно це між нами? 

Я настільки сильно хвилююсь, що переконана – у мої слова ніхто не повірить. Особливо Артем. 

– Я сам скажу, – Єгор здається мені абсолютно спокійним, і я не розумію, як він так може. – Я ж обіцяв, що зі мною тобі ні про що не треба хвилюватися. Пам'ятаєш? 

– Так, – киваю. 

– От і чудово, – він обнадійливо усміхається і знову переводить погляд на дорогу. Ну а мені нічого не залишається, як просто йому повірити.