- Глава 12 -

Єгор сідає в машину, заводить двигун, і ми рушаємо. Мовчки.

Я дивлюся у вікно, але не намагаюся роздивлятися деталі – швидше просто ховаюся в цьому русі, в цих змінних картинках, які пролітають повз, щоб не дивитися на нього, не думати про те, що тепер він поруч не просто як знайомий, не як брат мого колишнього, а як… мій чоловік.

Це слово досі звучить у голові неприродно. Ніби не про мене. Ніби не про нього.

Ми їдемо хвилин п’ятнадцять, і за цей час між нами не пролітає жодного слова. Я навіть починаю гадати, куди саме він мене везе. Чи повернемося ми в ту квартиру, де я була вчора, де все ще пахло чужим життям і холодною новизною, чи це буде якесь інше місце.

Але відповідь приходить сама, коли машина звертає з основної дороги й заїжджає в котеджне містечко за кілька кілометрів від міста, я одразу розумію: це не та квартира. Це щось інше. Щось більше.

Я мимоволі випрямляюся на сидінні й починаю уважніше дивитися навколо: рівні дороги, охайні тротуари, доглянуті газони, сучасні будинки, кожен з яких виглядає так, ніби його малювали архітектори, думаючи не лише про функціональність, а й про красу.

І коли автівка сповільнюється перед високими автоматичними воротами, я відчуваю, як серце трохи пришвидшується.

Ворота плавно роз’їжджаються в сторони, і переді мною відкривається вигляд, від якого на секунду перехоплює подих.

Двоповерховий будинок у сучасному стилі, з великими панорамними вікнами, які відбивають світло, ніби дзеркала, з чіткими геометричними лініями, світлим фасадом і темними акцентами, що додають йому строгості й елегантності водночас. Перед будинком – акуратно викладена бруківка, ідеально рівні доріжки, які ведуть до входу, а навколо – зелений газон, який виглядає настільки доглянутим, ніби його щодня вирівнюють вручну.

Я мимоволі затримую подих, бо це красиво. Надто красиво.

Я жила в будинку своїх батьків, і він завжди здавався мені затишним, рідним, але зараз розумію, що він навіть близько не стоїть поруч із цим місцем. І навіть маєток батьків Єгора, який здавався мені великим і розкішним, виглядає зовсім інакше – старовинним, важким, з історією. А тут усе інше.

Тут – сучасність. Легкість. Простір.

Будинок виглядає так, ніби в ньому багато світла, повітря і свободи. Я навіть не помічаю, як трохи нахиляюся вперед, роздивляючись деталі, ніби боюся щось упустити.

Машина зупиняється, і тільки тоді я переводжу погляд на Єгора. Він дивиться на будинок спокійно, ніби це щось звичне.

– Я купив його нещодавно, – каже він рівно. – Не люблю жити в квартирі. Там для мене замало місця.

Я мовчу, все ще дивлячись на цей будинок, який тепер… має стати і моїм теж.

– Сподіваюся, тобі тут сподобається, – додає він.

Я повільно видихаю, і тільки зараз до мене доходить проста, але дуже важка думка. Це місце – не просто будинок. Це місце, де почнеться моє нове життя. З чоловіком, якого я зовсім не знаю.

Я ще кілька секунд сиджу в машині, ніби даю собі час звикнути до думки, що це місце – тепер частина мого життя, але двері з боку водія вже відчиняються, і Єгор першим виходить назовні, навіть не озираючись, наче впевнений, що я піду за ним. Він обходить авто, відкриває багажник і дістає мою сумку так спокійно, ніби робив це вже сотні разів, і мені нічого не залишається, як також відчинити двері й вийти.

Свіже повітря одразу торкається обличчя, і я роблю глибокий вдих, відчуваючи, як щось всередині на секунду розслабляється, відпускає. Тут тихо. Немає міського шуму, сигналів машин, чужих голосів – лише легкий шелест листя і відчуття простору, яке огортає з усіх боків. Я навіть не помічаю, як на губах з’являється ледь помітна усмішка, бо це місце дивно правильне. Наче створене саме таким, яким я колись його уявляла.

І від цієї думки стає трохи боляче, бо саме про таке життя я мріяла.

Про будинок за містом, про простір, про ранок із кавою на терасі, про сміх дітей, що бігають по газону, про собаку, яка зустрічає тебе біля дверей. Я навіть бачила в уяві, як ми з Артемом… 

Я різко обриваю цю думку, але вона вже встигла боляче вдарити.

Це все мало бути з ним. З ним я уявляла це життя, і тепер я стою тут. У будинку, який виглядає саме так, як у моїх мріях, але поруч не та людина. І від цього усмішка на губах повільно згасає. Бо це все раптом здається не подарунком, а якоюсь дивною іронією долі.

Єгор тим часом уже йде вперед із моєю сумкою, не озираючись, ніби знає, що я піду за ним, і я дійсно йду, ступаючи по рівній бруківці, все ще озираючись довкола, намагаючись вхопити кожну деталь цього місця, яке водночас і захоплює, і лякає.

Коли він підходить до дверей і відкриває їх ключем, я вже майже поруч, але не встигаю нічого сказати чи навіть подумати, як із коридору назовні буквально вилітає великий золотистий лабрадор.

– Ой! – виривається в мене.

Собака починає голосно гавкати, але не агресивно, а радше радісно, енергійно, змахуючи хвостом так активно, що здається, ніби зараз злетить у повітря. Він одразу ж опиняється біля мене, починає кружляти, тицяє носом у руки, в бік, в коліна, ніби я найкраща людина, яку він бачив у своєму житті.

І в цю секунду моє серце просто тане, бо щойно… буквально щойно я подумала про собаку.

Я не стримуюся, присідаю навпочіпки, і він одразу ж тицяється мені мокрим носом у щоку, змушуючи мене голосно засміятися вперше за весь цей день по-справжньому.

– Привіт… – сміюся, гладячи його по голові, по шиї, відчуваючи, як він буквально притискається до мене, шукаючи уваги.

Цей момент настільки контрастує з усім, що відбувається в моєму житті, що я навіть на секунду забуваю про все інше.

– Його звати Нік, – спокійно каже Єгор позаду.

Я піднімаю на нього погляд, все ще сидячи поруч із собакою, яка тепер уже намагається залізти мені мало не на руки.

– Він тут сам цілими днями, – додає він. – Йому нудно.

Я знову дивлюся на Ніка і проводжу рукою по його м’якій шерсті, і в грудях щось стискається, бо це ще одна деталь того життя, про яку я мріяла. І яка тепер стала реальністю, але зовсім не так, як я цього хотіла.