- Глава 11.1 -

Я піднімаюся до своєї квартири сама, залишивши Єгора в машині, і цей короткий шлях сходами здається дивно довгим, ніби кожен крок дає мені ще одну секунду, щоб усвідомити, що саме я щойно зробила.

Він не наполягав іти зі мною, не ставив зайвих запитань, просто залишився чекати, і я навіть вдячна йому за це, бо останнє, чого я зараз хочу – щоб Ірина раптом повернулася і побачила нас разом у цій квартирі, де ще вчора все було зовсім інакше. Ключ повертається в замку, двері тихо відчиняються, і я знову опиняюся в знайомому просторі, який ще зранку здавався мені домом, а зараз відчувається чимось тимчасовим, майже чужим, ніби я вже не належу цьому місцю так, як раніше.

Я не роздягаюся, не сідаю, не даю собі часу на роздуми – просто одразу йду до спальні і дістаю сумку, кидаючи її на ліжко. Руки рухаються швидко, майже автоматично: кілька футболок, джинси, базові речі, косметичка, документи, зарядки. Я навіть не намагаюся скласти все акуратно, просто кидаю, що трапляється під руку, і тільки в якийсь момент зупиняюся, дивлячись на відкриту шафу, повну речей, які я залишаю тут. Мені вистачає лише найнеобхіднішого. За рештою я повернуся потім, якщо захочу. Якщо зможу. Якщо це “потім” взагалі настане таким, яким я його зараз уявляю.

Бо правда в тому, що я досі не вірю.

Не вірю, що кілька годин тому поставила підпис і стала дружиною Єгора Соколовського. Не вірю, що ось так просто, за один день, моє життя розділилося на “до” і “після”, і що назад дороги вже немає. І навіть попри те, що Єгор не тисне, не змушує, не поводиться як той, хто щось від мене вимагає, я все одно не можу просто взяти і відпустити своє минуле. Не можу одним рухом перекреслити все, що було пов’язане з Артемом, з цією квартирою, з Іриною, з тим життям, яке ще вчора здавалося мені правильним.

Я стою посеред кімнати і раптом ловлю себе на думці, що насправді я нічого не розумію в людях.

Я була з Артемом достатньо довго, щоб думати, що знаю його. Довіряла. Будувала з ним майбутнє. І що в результаті? Виявилося, що я не знала його взагалі. А тепер я виходжу заміж за його брата – чоловіка, якого знаю ще менше, і при цьому маю зробити вигляд, що готова будувати з ним спільне життя. Іронія навіть не в тому, наскільки це все абсурдно, а в тому, що я сама дозволила цьому статися.

Я різко замикаю сумку, ніби цим жестом намагаюся зупинити власні думки, але саме в цей момент телефон у руках оживає, і на екрані висвічується ім’я, яке змушує серце на секунду завмерти.

Артем.

Я дивлюся на екран кілька секунд, ніби вирішуючи, чи варто відповідати, але прекрасно розумію, що уникати цієї розмови вже не вийде. Якщо я хочу довести цю гру до кінця, мені доведеться зіграти свою роль до ідеалу.

Я вдихаю глибше і натискаю “прийняти”.

– Привіт, – кажу рівно, хоча всередині все стискається.

– Злато, – його голос звучить звично, майже тепло, і від цього стає ще гірше, – ти де? Я думав, ми разом поїдемо до батьків.

Я на секунду заплющую очі, збираючи всі сили в кулак, щоб не видати себе жодною інтонацією.

– Я трохи затримаюся, – відповідаю спокійно. – У мене ще є деякі справи, які потрібно закінчити.

– Серйозно? – його голос звучить трохи здивовано. – Ми ж домовлялися…

– Я знаю, – перебиваю м’яко, але впевнено. – Просто не встигла все зробити. Ти їдь без мене, добре? Я під’їду трохи пізніше.

На тому кінці кілька секунд тиша, і я майже відчуваю, як він зважує мої слова, але, на щастя, нічого не підозрює.

– Добре, – каже зрештою. – Тільки не затримуйся.

– Не буду.

Я швидко завершую дзвінок, поки ще можу тримати голос рівним, й опускаю телефон, відчуваючи, як плечі раптом стають важкими, ніби на них поклали щось надто велике для того, щоб нести це без зусиль.

Я повільно видихаю, дивлюся на сумку, на знайому кімнату, яка вже не здається мені такою безпечною, і чітко розумію одну річ.

Сьогоднішній день ще не закінчився і найгірше ще попереду.

Я виходжу з під’їзду, притискаючи сумку до плеча, і тільки-но ступаю на вулицю, як одразу помічаю його – Єгор уже стоїть біля автівки, ніби й не відходив нікуди за цей час, і, щойно бачить мене, робить кілька кроків назустріч. Я навіть не встигаю нічого сказати, як він спокійно забирає в мене сумку, ніби це щось абсолютно природне, відкриває багажник і кладе її всередину, а я в цей момент просто обходжу автомобіль і сідаю в салон, відчуваючи дивну легкість і водночас – напруження, яке нікуди не зникає, а тільки змінює форму.

Я сиджу, склавши руки на колінах, і чекаю, коли він сяде за кермо, і цей короткий момент очікування чомусь здається довшим, ніж є насправді, бо зараз, коли я вже не біжу, не збираю речі, не говорю з кимось, у мене з’являється час думати. А думки – це останнє, що мені зараз потрібно.