- Глава 11 -

Злата

Свідоцтво в моїх руках здається надто легким для того, щоб означати настільки важливу річ.

Я стою на сходах РАЦСу і дивлюся на цей тонкий аркуш паперу, ніби він зараз може змінитися, зникнути, розчинитися просто в повітрі, і тоді все це виявиться якоюсь дивною, болючою фантазією, яку моя свідомість вигадала, щоб не відчувати справжній біль. Але ні. Папір залишається папером. Чорні літери не зникають. Моє ім’я стоїть поруч з його.

Тепер я – його дружина.

Все відбулося настільки швидко, що я навіть не встигла зрозуміти, в який момент перейшла цю межу. П’ять хвилин. Можливо, навіть менше. Жодних урочистостей, жодних усмішок, жодних слів про кохання чи нове життя. Лише холодне приміщення, байдужий голос жінки, яка механічно читала текст, і два підписи, які поставили крапку в моєму минулому.

Я пам’ятаю той момент, коли ручка зависла над папером.

Пам’ятаю, як дивилася на своє ім’я, і як у голові билася одна-єдина думка – якщо я підпишу, назад дороги не буде.

І я вагалася. Секунду. Дві. Можливо, трохи більше.

Єгор сидів поруч. Він нічого не казав. Не підганяв. Не дивився з осудом. Просто чекав.

Звісно, він не підганяв. Йому не потрібно було. Ми обоє чудово розуміли, що іншого вибору в мене немає. І саме це, мабуть, підштовхнуло мене зробити цей крок.

Я підписала. І тепер цей аркуш у моїх руках – єдине підтвердження того, що все це реально.

Повільно видихаю і спускаюся сходами, відчуваючи, як поруч зі мною рухається він. Його присутність тепер інша. Ближча. Важча. Наче сама реальність цього шлюбу тягне мене вниз, не даючи можливості просто зробити вигляд, що нічого не змінилося.

Ми сідаємо в машину мовчки.

Я навіть не дивлюся на нього, коли зачиняю двері, й автоматично притискаю свідоцтво до себе, ніби хтось може його забрати.

Двигун заводиться. Машина рушає. І тиша між нами стає густою, майже відчутною на дотик.

Я дивлюся у вікно, але нічого не бачу. Місто проноситься повз, люди, будинки, машини – все зливається в одну розмиту картинку, яка не має жодного значення.

В голові лише одна думка. Я заміжня. За братом чоловіка, якого ще вчора кохала.

Це звучить настільки абсурдно, що хочеться засміятися, але мені не смішно. Я відчуваю, як пальці трохи сильніше стискають папір, і тільки зараз усвідомлюю, що дихаю якось уривчасто, ніби забула, як це робиться правильно.

Єгор мовчить, і я вдячна йому за це.

Він не намагається почати розмову, не ставить питань, не кидає тих своїх важких, пронизливих фраз, які завжди змушують мене напружуватися.

Він просто веде машину. Дає мені час. Дає мені можливість прийняти те, що вже сталося. І, можливо, це єдине, що зараз мене рятує.

Я заплющую очі на кілька секунд, намагаючись зібрати себе докупи, але всередині все одно хаос. Тому що тепер усе інакше. Тепер я не наречена Артема. Тепер я – дружина Єгора.

І це змінює абсолютно все.

– Що далі? – наважуюсь запитати, і краєм ока дивлюсь на Єгора. Його спокій трохи мене дивує. 

– Далі ми їдемо до тебе. Ти збираєш речі, і ми перевозимо їх у мою квартиру, – пояснює. – Після цього їдемо до маєтку моїх батьків, щоб повідомити всім радісну новину. 

– Дуже радісну, – фиркаю. 

– Злато, – Єгор зітхає. – Я вже казав тобі і скажу ще раз. Я все вирішу. Те, що ти стала моєю дружиною за таких обставин, не змінює того факту, що я буду тебе захищати. 

– Від свого брата ти мене теж захистиш? – питаю прямо. – Артем розізлиться, коли дізнається про нас. 

– Якщо треба буде – захищу, – говорить впевнено. Він остання людина в цьому світі, яка має щось від тебе вимагати. 

Я і сама це розумію, але відчуття наближення катастрофи не відпускає. Наші рідні отримають сильний удар, і за це мені дуже соромно. Але якби я зараз повернулася до того моменту, коли залишила свій підпис на папері, я б все одно вчинила так само. 

Мої роздуми перериває дзвінок телефону. Дістаю його з сумки і бачу, що це мама Єгора. 

– Слухаю, – відповідаю одразу ж. 

– Злато, твої батьки вже в місті. Скоро їх привезуть до маєтку, – радісно розповідає жінка, а моє серце стискається. – Ми чекаємо на вас з Артемом. Не затримуйтесь, добре? 

– Так. Звісно. 

Краєм ока дивлюсь на Єгора, і хоча він здається абсолютно спокійним від мене не приховується те, як він стискає пальцями кермо. Настільки сильно, що кісточки пальців біліють.