- Глава 10.1 -

Злата вмикає кавоварку, рухається автоматично, ніби намагається зайняти себе хоч чимось, щоб не залишатися зі мною сам на сам у тиші, і я, зупинившись трохи позаду, ковзаю поглядом по її спині, по вологому волоссю, яке все ще не встигло висохнути.

– Ти тут одна живеш? – питаю, більше для того, щоб порушити цю тишу, ніж тому, що справді хочу знати відповідь.

Вона на секунду завмирає, а потім відповідає:

– Ні. З Іриною.

І вже в наступну мить додає, трохи тихіше:

– Хоча, якщо чесно, добре, що вчора її не було вдома. Мені дуже важко дивитися їй в очі. 

Я уважніше дивлюся на неї. Злата як може приховує свій біль, але його все одно видно надто добре. 

– Останнім часом вона майже не ночує вдома, – продовжує. – Розповідала мені, що закохалася і скоро познайомить мене з ним. Брехала просто в очі. Спала з тим, хто був для мене усім. Навіть вчора… Пішла на побачення і додому, схоже, так і не повернулася.

Я чітко вловлюю цей біль. Він звучить не в словах. У паузах між ними. У тому, як вона трохи сильніше стискає край стільниці.

І несподівано навіть для самого себе я роблю крок уперед. Підходжу ближче. Занадто близько.

Стаю майже впритул, опускаючи руки на стільницю по обидва боки від неї, фактично обмежуючи їй шлях до відступу, і відчуваю, як вона напружується ще сильніше, піднімаючи на мене погляд.

В її очах – розгубленість і щось ще. Щось, що вона сама не до кінця розуміє. Я дивлюся на неї зверху вниз і раптом ловлю себе на дуже небезпечному бажанні.

Доторкнутися. Провести пальцями по її щоці. Забрати це вологе пасмо волосся з шиї.

Це бажання настільки різке й неочікуване, що я стискаю пальці на стільниці трохи сильніше, стримуючи себе.

– Тобі не потрібно ховати це, – кажу тихо, але твердо. – Свій біль.

Вона дивиться на мене уважно.

– Тепер ми союзники, – додаю. – І якщо тобі потрібно виговоритися – я вислухаю.

На секунду мені здається, що вона погодиться. Що скаже щось. Що зробить цей крок назустріч. Але вона лише повільно хитає головою.

– Ні, – тихо відповідає вона.

І в цьому “ні” більше, ніж просто відмова. Це межа.

Я дивлюся на неї ще кілька секунд і розумію. Вона не готова. І, можливо… ніколи не буде готовою впустити мене настільки близько.

Я бачу, як Злата хитає головою, і цього достатньо, щоб зрозуміти – тиснути зараз безглуздо. Тому я відступаю. Повільно, без різких рухів, ніби даю їй простір, якого вона так відчайдушно потребує. Вона одразу ж користується цим – відвертається, робить крок убік і зосереджується на каві, наче це зараз найважливіше, що є в її житті.

Я мовчки спостерігаю за нею, поки вона метушиться біля кухонного гарнітуру, поки дістає чашки, наливає каву, трохи нервово переставляє їх з місця на місце, перш ніж нарешті ставить на стіл переді мною. І тільки коли вона сідає навпроти, я беру чашку в руки, роблю ковток, відчуваючи гіркоту напою, яка дивним чином зараз здається доречною.

Вона мовчить кілька секунд, ніби збирається з думками, і я не поспішаю її підганяти, бо чудово бачу, що ця розмова для неї непроста.

– Сьогодні ввечері приїжджають мої батьки, – нарешті говорить вона, і я піднімаю на неї погляд, відзначаючи, як змінюється її обличчя.

Ось тепер вона справді хвилюється.

– Вони мали зупинитися в маєтку… – вона робить коротку паузу, ніби навіть вимовляти це ім’я їй зараз складно, – у твоїх батьків. І сьогодні… вечеря. Всі разом. Знайомство, обговорення весілля…

Вона тихо видихає й дивиться на мене так, ніби я – її останній варіант.

– Я не знаю, як це витримаю, – додає вже тихіше. – Не впевнена, що зможу стояти поруч з Артемом, коли він буде робити вигляд, що все добре. Коли буде… обіймати мене. Цілувати.

Її слова зависають у повітрі, і я бачу, як вона стискає пальці навколо чашки, ніби тримається за неї, щоб не розсипатися.

Я повільно киваю.

Я знав. Ще вчора знав, що часу в нас немає. Що все потрібно робити швидко, інакше вона або зламається, або передумає.

Я ставлю чашку на стіл і трохи нахиляюся вперед, дивлячись їй прямо в очі.

– Саме тому я тут, – кажу спокійно.

Вона хмуриться, не до кінця розуміючи.

– Ми не будемо чекати, – додаю, і в її погляді з’являється напруження. – Зараз ми поїдемо у РАЦС. Нас розпишуть сьогодні.

Злата дивиться на мене так, ніби намагається зрозуміти, чи я жартую. А я не жартую.

– А ввечері, – продовжую так само рівно, – ми повідомимо всім, що вже одружені.

Я бачу, як ця інформація буквально накриває її хвилею. Вона не очікувала. Не настільки швидко.

– Ти… – вона ковтає, намагаючись підібрати слова. – Ти це серйозно?

Я дивлюся на неї уважно.

– Я ніколи не жартую такими речами.

І це правда. Я знав, що її батьки приїжджають сьогодні. Знав, що ця вечеря стане точкою неповернення. І тому підготував усе так, щоб саме сьогодні всі дізналися правду. Не ту, яку вони очікують. А ту, яка їм не сподобається.

– У тебе немає причин повертатися туди як його наречена, – додаю тихіше. – Але є всі причини з’явитися там як моя дружина.

Я бачу, як вона мовчить. Уявляю, який у її голові зараз хаос. Як вона намагається встигнути за тим темпом, який я їй задаю.

І я не тисну. Просто дивлюся. Чекаю. Бо рішення вона вже прийняла вчора. Сьогодні потрібен лише крок до його реалізації.