- Глава 10 -

Єгор

Я сиджу на дивані у її вітальні, відкинувшись на спинку, і повільно ковзаю поглядом по кімнаті, намагаючись не виглядати так, ніби щось розглядаю надто уважно, хоча насправді помічаю кожну дрібницю.

На столі чашка з недопитим чаєм, поруч – ноутбук, на підвіконні якісь дрібниці, які, очевидно, для неї мають значення. Це не холодний, ідеально вивірений простір, як у мене. Тут є відчуття присутності.

Її присутності.

Я мимоволі згадую, як вона відкрила двері. Сонна. Розгублена. У коротких шортах і тонкій майці, з розпатланим волоссям, яке вона намагалася пригладити, щойно побачила мене.

І на секунду я навіть не відразу зрозумів, що саме в цьому вигляді мене зачепило. Занадто… справжня. Без масок. Без тієї стриманої усмішки, яку вона тримає перед усіма.

Куточок губ сам собою сіпається вгору. Я ледь помітно усміхаюся й одразу ж стираю цю усмішку, проводячи рукою по підборіддю, ніби нічого й не було.

Кумедна. Ця дівчина справді кумедна. Але водночас – занадто ніжна. Тендітна.

Я це помітив ще при першій нашій зустрічі. Тоді, в ресторані, коли вона стояла поруч з Артемом і дивилася на нього так, ніби він – центр її світу.

І саме тоді в моїй голові з’явилася дивна думка. Що я заздрю власному братові. Бо, як би банально це не звучало, він справді отримав щось цінне. Щось, що не купиш за гроші. Щось, що не підпишеш контрактом.

І він це просто профукав. Замість неї обрав її подругу. Як коханку.

Я повільно зітхаю і відкидаю голову назад. Після того, як учора відвіз її додому, я довго не міг заснути. Продумував усе крок за кроком.

Як це має працювати. Що говорити батькові. Як правильно подати ситуацію.

Я завжди мислю наперед. Завжди прораховую варіанти. Але тут… Я, здається, трохи переоцінив її сили. Бо зрада – це не просто неприємність. Це удар. І, мабуть, один із найболючіших. А ще гірше те, що вона побачила все на власні очі.

Без прикрас. Без можливості обманути саму себе. І поверх цього – моя пропозиція одружитися.

Це занадто навіть для сильної людини, а вона… не з тих, хто приховує слабкість холодом. Вона просто вчиться її не показувати.

Я розплющую очі й дивлюся перед собою. Вона могла відмовитися. Мала всі причини, але не відмовилася. І це хороший знак для мене.

Бо, якщо дивитися холодно й раціонально, цей шлюб вирішує одразу кілька питань. Я ставлю на місце Артема. Отримую перевагу в бізнесі, яка зараз мені потрібна. І… Я затримуюся на цій думці. І отримую її.

Я не з тих чоловіків, які хизуються жінками. Ніколи не був таким. Але я не можу заперечувати очевидне. Мені приємно від усвідомлення, що така жінка, як вона, не дісталася Артему.

Я повільно стискаю пальці на підлокітнику дивана. Це не про почуття. Це про вибір. І цього разу я не збираюся програвати.

Я чую її кроки ще до того, як вона з’являється у вітальні, і мимоволі піднімаю голову, переводячи погляд у бік коридору, звідки вона має вийти, але коли Злата таки з’являється у дверному отворі, я на секунду просто завмираю, відзначаючи кожну деталь її вигляду, ніби це щось важливе, що не можна втратити з поля зору.

Вона явно щойно з душу. Вологе волосся темнішими пасмами спадає на плечі, трохи прилипає до шиї, і в цьому є щось надто особисте, майже інтимне, хоча в цьому немає нічого провокаційного. На її обличчі немає макіяжу, і саме це робить її ще більш вразливою, ще більш справжньою, без тієї звичної оболонки, за якою вона ховається перед іншими. Вона виглядає молодшою, м’якшою, ніби весь той біль, який вона так старанно приховує, тепер читається значно легше.

Її одяг простий – домашні штани й широка футболка, яка повністю закриває її фігуру, не підкреслюючи нічого, не привертаючи уваги, і саме це чомусь змушує дивитися уважніше, ніби за цією навмисною простотою ховається щось більше.

Вона зупиняється трохи далі, ніж потрібно, ніби залишає між нами безпечну дистанцію, і я бачу цю невпевненість у її погляді, у тому, як вона тримає руки, як злегка напружені її плечі.

– Ти будеш каву? – питає вона, і голос звучить рівно, але я все одно вловлюю в ньому легку напруженість.

– Буду, – відповідаю спокійно, не відводячи від неї погляду.

Вона киває й одразу ж іде до кухні, і я підводжуся слідом, не поспішаючи, але й не залишаючись на місці, бо ця квартира раптом здається надто маленькою для того, щоб тримати дистанцію.