- Глава 9.1 -

Єгор привозить мене додому вже тоді, коли вечір повільно опускається на місто. Машина зупиняється біля мого будинку, і я ще кілька секунд сиджу мовчки, дивлячись у вікно, ніби намагаюся морально підготувати себе до того, що зараз знову доведеться повернутися у свою реальність.

– Завтра я зв’яжуся з тобою, – каже Єгор спокійно. – Потрібно буде вирішити питання з реєстрацією шлюбу.

Я киваю.

– Добре.

Він більше нічого не додає. Я виходжу з машини, зачиняю двері, і вже за кілька секунд його автомобіль плавно зникає за поворотом.

Я заходжу в під’їзд, піднімаюся сходами, відчуваючи, як втома повільно навалюється на мене після довгого дня. Коли відчиняю двері квартири й переступаю поріг, у мене з’являється лише одне бажання – зняти взуття, впасти на диван і хоча б трохи побути наодинці з тишею.

Але я навіть не встигаю пройти до вітальні, бо двері квартири відчиняються, і заходить Ірина. 

Я завмираю.

– Привіт! – Іра майже одразу вривається всередину, і її обличчя буквально світиться від радості. – Мене взяли! Уявляєш?

– Справді? – кажу, намагаючись усміхнутися.

– Так! – вигукує вона і радісно кидається мене обіймати.

Її руки обвивають мене так само, як і сотні разів до цього, але цього разу все інакше. Я відчуваю, як моє тіло буквально кам’яніє. Бо ці обійми більше не приносять того тепла, яке було раніше.

Навпаки.

У ту ж секунду в моїй голові спливає інша картина. Ірина у ліжку Артема. Холод пробігає по спині. Я швидко відсторонююся й роблю крок назад.

Іра одразу це помічає.

Її усмішка трохи тьмяніє.

– Злато… що з тобою?

Я проводжу рукою по волоссю і змушую себе виглядати максимально спокійно.

– Нічого, – кажу, не дивлячись їй в очі. – Просто втомилася. Сьогодні була дуже важлива зйомка.

Ірина уважно дивиться на мене ще кілька секунд, ніби намагається зрозуміти, чи говорю я правду. Потім зітхає.

– Я сьогодні йду на побачення, – каже вона вже м’якше. – Не думаю, що до ранку повернуся. 

– Он воно як… – протягую. Навіть не сумніваюсь, що на побачення вона йде з моїм нареченим. Він цієї думки стає боляче. 

– Ага. Познайомилася з ним нещодавно, – киває. – Слухай, а як там підготовка до весілля? Мені здається, що це теж забирає в тебе останні сили.

Я змушую себе усміхнутися.

– Все добре, – відповідаю. – З приготуваннями все гаразд.

Я роблю коротку паузу.

– Зовсім скоро я стану дружиною чоловіка, якого кохаю.

І саме в цей момент я раптом помічаю щось дивне. В очах Ірини з’являється холод. Ледь помітний, але достатній, щоб я його побачила.

Це не образа і не байдужість. Це ревнощі. І мене раптом пронизує дивне усвідомлення.

Я була настільки сліпою, що ніколи раніше не помічала цих ревнивих ноток у погляді своєї найкращої подруги.

Якою ж я була дурною…

Коли Ірина йде, у квартирі знову стає тихо. Та сама тиша, яку я так хотіла кілька годин тому, але яка тепер здається трохи важкою. Я стою кілька секунд посеред кімнати, дивлячись на двері, що щойно зачинилися за нею, і ловлю себе на думці, що колись після таких зустрічей ми ще довго переписувалися, сміялися, обговорювали дрібниці.

Тепер же я просто видихаю.

Потім повільно йду у ванну кімнату. Тепла вода змиває втому дня, шум свята, чужі голоси і навіть трохи приглушує думки, що безперервно крутяться у голові. Я довго стою під душем, поки гаряча пара заповнює кімнату, а потім загортаюся в рушник і виходжу на кухню.

Я ставлю чайник, наливаю собі велику чашку чаю і сідаю за стіл із ноутбуком. Спати зовсім не хочеться, хоча тіло важке від втоми. Мабуть, мозок просто не готовий відпускати цей день.

Тому я відкриваю папку з фотографіями.

Кадри зі свята один за одним з’являються на екрані: усміхнені діти, яскраві кульки, торт, який ледве втримують кілька офіціантів, і маленька іменинниця, що сміється так щиро, ніби весь світ створений лише для цього моменту.

Я повністю занурююся в роботу. Переглядаю, відбираю, коригую світло, кольори, дрібні деталі. І поступово час починає розмиватися.

Лише коли за вікном уже починає сіріти світанок, я раптом розумію, що очі буквально злипаються. Я ледве встигаю закрити ноутбук і дійти до ліжка, як одразу провалююся в сон.

Засинаю важко, а прокидаюся різко, бо хтось дзвонить у двері.

Я навіть не відразу розумію, що це не телефон, а саме дзвінок у квартиру. Голова трохи гуде після кількох годин сну, і я, ще напівсонна, піднімаюся з ліжка.

Погляд падає на годинник. Вже майже обід. Я навіть не встигаю як слід прокинутися, коли йду відчиняти двері. І тільки коли відкриваю їх, різко завмираю.

На порозі стоїть Єгор.

Свіжий, зібраний, у світлій сорочці, з тим самим спокійним поглядом, який завжди трохи вибиває мене з рівноваги. І в цю саму секунду до мене доходить інша думка.

Як виглядаю я.

Я автоматично опускаю погляд на себе: короткі домашні шорти, легка майка, волосся розпатлане після сну.

Чудово.

– Я не міг до тебе додзвонитися, – спокійно каже Єгор.

Я машинально проводжу рукою по волоссю, намагаючись хоч трохи його пригладити.

– Я… спала, – відповідаю, все ще трохи сонним голосом.

Я відступаю на крок і жестом показую всередину.

– Заходь.

Він заходить у квартиру так спокійно, ніби бував тут уже сотні разів. А я, ледве він переступає поріг, майже тікаю до спальні, бо мені потрібно хоча б кілька хвилин, щоб привести себе до ладу.