- Глава 9 -

Я ловлю себе на тому, що дуже сподіваюся: зараз Єгор просто постоїть кілька секунд, скаже щось нейтральне – і піде. Бо його присутність поруч дивним чином вибиває мене з рівноваги.

Я не можу пояснити чому. Це не страх. І навіть не роздратування. Просто коли Єгор стоїть поруч, мені складніше дихати спокійно, складніше робити вигляд, що все у моєму житті йде так, як і має йти.

І поки ще є така можливість, я хочу триматися від нього на відстані. Хоча б ці кілька днів. Поки ми ще не… одружені.

Я знову опускаю погляд на камеру, вдаючи, що дуже зайнята переглядом фотографій, але відчуваю, що він усе ще стоїть поруч. І, здається, Єгор чудово помічає мою напруженість.

– Як ти сюди приїхала? – питає він раптом.

Я піднімаю голову.

– На таксі, – відповідаю трохи здивовано.

Він повільно киває, ніби саме це й хотів почути.

– Після свята я відвезу тебе додому.

Його тон звучить так, ніби це не пропозиція, а факт.

– Не потрібно, – швидко кажу. – Я викличу таксі.

Він навіть не намагається сперечатися словами. Просто дивиться на мене, і цього погляду вистачає, щоб я замовкла, бо в ньому є щось таке, що не залишає простору для дискусій.

– Я буду тебе чекати, – каже він спокійно. – Коли все закінчиться.

І, не додаючи більше жодного слова, розвертається і йде назад до гостей. Я ж дивлюся йому вслід ще кілька секунд, а потім важко зітхаю.

– Чудово, – тихо бурмочу собі під ніс і повертаюся до роботи.

Наступні дві години пролітають майже непомітно. Діти носяться по газону, аніматори влаштовують нові конкурси, з’являється величезний торт, який викликає справжній захват в іменинниці, і я знімаю все це без зупинки, ловлячи кадр за кадром.

Коли останні гості починають розходитися, я відчуваю, як втома навалюється на мене майже фізично. Плечі болять. Пальці трохи затерпли від камери.

Але всередині з’являється приємне відчуття задоволення, бо я добре попрацювала.

Я складаю камеру в сумку, ще раз перевіряю техніку і, дістаючи телефон, думаю, що, мабуть, краще просто викликати таксі й тихо поїхати додому. Не хочу зайвий раз напружувати Єгора. І взагалі… краще трохи тримати дистанцію.

Я вже відкриваю додаток, коли раптом відчуваю, як хтось легко, але впевнено забирає телефон із моїх рук. Я піднімаю голову і бачу Єгора.

Він швидко дивиться на екран, натискає кілька кнопок і просто блокує телефон.

– Гей… – починаю, але він уже повертає мені апарат.

– Нам пора, – каже спокійно.

Ні пояснень. Ні запитань. Просто констатація факту. І, навіть не чекаючи моєї відповіді, розвертається й прямує до виходу з території.

Я стою ще секунду, дивлячись йому вслід, і розумію, що варіантів у мене особливо немає. Тому лише зітхаю, закидаю сумку з камерою на плече і йду за ним.

Єгор галантно відкриває для мене двері своєї автівки, і я мовчки сідаю в салон, намагаючись не затримувати на ньому погляд довше, ніж потрібно. Усередині пахне шкірою і його парфумом – тепер я вже починаю впізнавати цей запах, і чомусь саме це ще більше збиває мене з рівноваги.

Я дуже сподіваюся, що дорогою ми не будемо розмовляти. Бо присутність цього чоловіка поруч дивним чином мене хвилює. Настільки сильно, що я сама не можу цього пояснити. Мабуть, річ у тому, що я занадто добре усвідомлюю: зовсім скоро ми одружимося. Станемо парою. Будемо з’являтися разом перед людьми, стояти поруч, дивитися одне на одного, як це роблять чоловік і дружина.

Але мій мозок уперто відмовляється це приймати. Можливо, саме тому я постійно намагаюся триматися від нього на відстані.

Єгор обходить машину, сідає за кермо, заводить двигун, і автомобіль плавно рушає з місця. Деякий час ми їдемо мовчки. Я дивлюся у вікно на дорогу, що тягнеться вперед, на вечірнє місто, яке повільно змінює галасливі вулиці на тихіші квартали, і ловлю себе на тому, що ця тиша навіть трохи заспокоює. Але вона триває недовго.

– Ти розмовляла з Артемом? – раптом питає Єгор.

Я ледь помітно киваю.

– Так. Сьогодні зранку.

– І?

– Розмова була короткою, – відповідаю рівно. – Він нічого не запідозрив.

Я бачу, як Єгор киває, ніби саме цього й очікував. Кілька секунд проходить у мовчанні, а потім він знову запитує:

– А Ірина?

Я важко видихаю.

Це питання болить значно сильніше. Бо як би я не намагалася виглядати спокійною, як би добре не тримала себе в руках на людях, правда проста – зрада двох близьких людей вдарила по мені набагато сильніше, ніж я дозволяю собі показати.

– Іра теж нічого не запідозрила, – тихо кажу й одразу ж відвертаюся до вікна, щоб він не бачив мого обличчя.

У машині на кілька секунд западає тиша. Єгор мовчить, а потім раптом говорить спокійно, майже байдуже:

– Тобі не варто хвилюватися. Вони обоє отримають те, що заслуговують.