- Глава 8.1 -

Дорога за місто завжди трохи заспокоює мене. Я сиджу в таксі, дивлюся у вікно на будинки, що повільно змінюються деревами, полями й акуратними котеджними містечками, і намагаюся дозволити собі хоча б кілька годин не думати про те, що відбувається в моєму житті.

Телефон мовчить, і це навіть дивно, бо ще кілька годин тому він розривався від дзвінків.

Я притискаю чоло до прохолодного скла і нагадую собі просту річ – сьогодні мені потрібно просто працювати. Робити те, що я вмію найкраще. Фотографувати.

Коли машина під’їжджає до великого заміського маєтку, я одразу розумію, що свято тут планується грандіозне.

Біля воріт стоять кілька чорних автомобілів, на газоні вже видно величезні надувні фігури, кольорові арки з кульок і цілий натовп людей, які метушаться, завершуючи останні приготування.

Сьогодні я фотографую день народження доньки одного дуже відомого бізнесмена. Дівчинці виповнюється десять. І, судячи з розмаху, це свято вона запам’ятає надовго.

Я заходжу на територію, вітаюся з організаторами, швидко перевіряю камеру й уже за кілька хвилин повністю поринаю в роботу.

Дітей тут – десятки.

Вони бігають по газону, сміються, тягнуть одне одного до різнокольорових гірок, аніматори в яскравих костюмах роздають повітряні кульки, хтось ходить на ходулях, хтось показує фокуси, а десь у кутку стоїть величезна машина для солодкої вати, біля якої вже вишикувалася ціла черга.

Свято шумне. Яскраве. Веселе. Саме те, що потрібно дітлахам.

Я ловлю моменти один за одним – щасливі обличчя дітей, сміх, торт із десятьма свічками, блискучі подарунки, батьків, які стоять осторонь і спостерігають за цим маленьким хаосом. І поступово я справді відволікаюся.

Коли дивишся через об’єктив, світ стає простішим. Є лише світло. Композиція. Момент.

Я усміхаюся, коли одна маленька дівчинка намагається втекти від клоуна, що жартома її переслідує, і швидко роблю серію кадрів.

– Супер! – кажу я їй, і вона радісно сміється, показуючи мені великий палець.

І в цю мить я ловлю себе на думці, що мені тут справді добре. Тут ніхто не знає, що в моєму житті все перевернулося. Тут я просто фотограф. Просто людина, яка робить свою роботу.

Я опускаю камеру на секунду, щоб змінити налаштування, і мимоволі переводжу погляд у бік дорослих гостей і саме в цей момент бачу Єгора.

Він стоїть трохи осторонь, у компанії кількох чоловіків у дорогих костюмах, і щось спокійно обговорює з ними. Але його погляд не там. Він дивиться на мене. І від мене не приховується здивування в його очах. 

Єгор стоїть, сховавши руки в кишенях штанів, і дивиться так уважно, ніби оцінює щось, що бачить лише він.

Я відчуваю, як всередині щось стискається. Його погляд робить зі мною дивні речі. Я миттєво пригадую нашу розмову, його пропозицію і все, що сталося перед цим. 

Глибоко вдихаю і намагаюсь заспокоїтися. Зараз не час і не місце поринати у спогади. Мені треба працювати. Для цього я тут. Тому відкладаю думки про Єгора на потім і продовжую свою роботу. 

Та коли в цьому шумному святі нарешті з’являється коротка пауза, я відходжу трохи вбік від натовпу, від дитячого сміху, від гучної музики й різнокольорових кульок, що постійно літають над головами гостей, і знаходжу собі маленький острівець тиші під старим розлогим дубом, який росте на самому краю газону.

Тут трохи прохолодніше і значно тихіше. Я опускаюся на дерев’яну лаву, витираю долонею лоб і нарешті дозволяю собі видихнути.

Пальці автоматично вмикають камеру, і я починаю переглядати фотографії, які вже встигла зробити.

Їх надзвичайно багато. Кольорові кульки, щасливі обличчя дітей, сміх, величезний торт, який ще чекає свого моменту, щоб з’явитися перед іменинницею.

Кадри виходять гарними. Живими. Я навіть ловлю себе на тихому задоволенні від того, що бачу на екрані, але водночас розумію, що це лише початок. До завершення свята ще кілька годин. І попереду ще десятки, а може й сотні фотографій.

Я прокручую ще кілька кадрів, коли раптом відчуваю дивне, майже фізичне відчуття, ніби хтось дивиться на мене. Піднімаю голову і відразу бачу, як до мене повільно наближається Єгор. У ту ж секунду всередині все напружується.

Я навіть сама не помічаю, як трохи випрямляю спину, ніби готуюся до чогось важливого. Чесно кажучи, я дуже сподівалася, що сьогодні нам не доведеться говорити. Що цей день мине без розмов про наш дивний план, без нагадувань про те, що сталося нещодавно.

Я не боюся його. Принаймні, не в тому сенсі, якого зазвичай бояться людей. Просто Єгор усім своїм виглядом, кожним поглядом, кожним кроком повертає мене назад – у той вечір, коли моє життя розкололося на “до” і “після”.

І хоча він сам до тієї зради не має жодного стосунку, все одно ця тонка, майже невидима нитка тягнеться від нього до його брата. І кожного разу, коли я дивлюся на Єгора, я мимоволі згадую Артема. Згадую те, що почула за дверима його спальні.

Єгор підходить ближче. Зупиняється за кілька кроків від мене. Його погляд ковзає по камері в моїх руках, по екрану, де ще світиться одна з фотографій, а потім повертається до мого обличчя.