- Глава 8 -

Я відчуваю, як у горлі з’являється клубок. Як на очі починають накочуватися сльози. І в якийсь момент мені так сильно хочеться розплакатися просто зараз, щоб він почув, наскільки мені боляче, щоб він зрозумів: я знаю, я все бачила. Що я стояла за дверима. Але я згадую слова Єгора.

“Тобі просто потрібно трохи протриматися”.

Я роблю ще один глибокий вдих.

– Нічого страшного, – кажу спокійніше, ніж відчуваю насправді. – Мені потрібно збиратися на роботу. Давай поговоримо трохи пізніше, добре?

На тому кінці настає коротка пауза. Здається, Артем відчуває, що щось не так.

– Злато… – починає він, але потім зупиняється. – Добре, я подзвоню пізніше.

Я натискаю кнопку завершення виклику. Телефон повільно опускається разом з моєю рукою вздовж талії, і я кілька секунд просто стою, дивлячись у підлогу, намагаючись зібрати себе докупи.

Я навіть не встигаю нормально вдихнути, бо телефон знову починає дзвонити. Різко. Настирливо.

Я автоматично дивлюся на екран, і від того, що бачу там, всередині щось різко стискається.

Ірина.

Ім’я моєї… вже колишньої найкращої подруги світиться на дисплеї, ніби нічого не сталося, ніби вона просто хоче поговорити про весільну сукню чи чергову дрібницю підготовки.

Мій палець зависає над екраном, бо я прекрасно розумію одну річ. Ця розмова буде набагато важчою, ніж попередня.

Я ще кілька секунд дивлюся на ім’я, що світиться на екрані, ніби сподіваюся, що телефон передумає дзвонити, що цей виклик сам собою зникне і мені не доведеться зараз чути її голос.

Але дзвінок не припиняється. Вібрація віддається в долоню, і я розумію, що якщо хочу дотримуватися плану, про який ми домовилися з Єгором, то ця розмова неминуча.

Я натискаю “прийняти”.

– Привіт! – голос Ірини звучить настільки весело і безтурботно, що на секунду мені здається, ніби я знову опинилася у вчорашньому ранку, коли світ ще був простим і зрозумілим.

Наче нічого не сталося. Наче вона не проводила ніч у ліжку мого нареченого.

Я притискаю телефон до вуха і намагаюся усміхнутися, хоча вона цього не бачить.

– Привіт, – відповідаю.

– Ти де пропала? – одразу починає вона. – Я тобі вчора писала, а ти навіть не відповіла.

Я слухаю її голос і ловлю себе на дивній думці. Схоже, вона справді вважає мене повною дурепою. І, якщо бути чесною… до вчорашнього вечора так воно й було. Бо зараз, коли я прокручую в голові наші останні місяці, мені починають згадуватися дрібниці.

Якісь дивні погляди. Випадкові дотики. Ті моменти, коли Артем раптом “затримувався на роботі”, а Ірина казала, що у неї також купа справ. І я не розумію лише одного. Вони так добре маскували свої стосунки? Чи це я була настільки сліпою, що не хотіла нічого помічати?

– У мене сьогодні дуже важливий день! – раптом говорить Іра на тому кінці так радісно, що я мимоволі повертаюся до розмови. – Співбесіда. Якщо я отримаю цю роботу, я буду найщасливішою людиною у світі!

– Це чудово, – відповідаю, і дивно усвідомлювати, що ці слова звучать майже щиро, бо колись я справді бажала їй лише добра.

– Я подумала, – продовжує вона, – може, пообідаємо разом сьогодні? Мені потрібна твоя удача перед прослуховуванням.

Я на секунду заплющую очі. Уявляю, як сиджу навпроти неї. Як вона дивиться на мене тими ж очима, якими дивилася роками.

– Сьогодні не вийде, – відповідаю спокійно. – У мене важлива зйомка. За містом. Я, мабуть, до вечора не повернуся.

На тому кінці на кілька секунд настає тиша.

– Шкода, – зітхає Ірина. – Я думала, ти мене підтримаєш.

– Я тримаю за тебе кулаки, – кажу тихо.

– Добре, – говорить вона вже трохи м’якше. – Напишу тобі після співбесіди.

Вона вже збирається попрощатися, але раптом додає:

– Слухай… у тебе все нормально?

Я завмираю.

– Чому ти питаєш?

– Не знаю, – відповідає вона. – У тебе голос якийсь сумний.

На секунду мені хочеться засміятися, бо якби вона тільки знала…

– Усе добре, – кажу рівно. – Просто не виспалася.

– А, зрозуміло. Ну тоді не буду тебе затримувати.

– Удачі тобі.

– Дякую!

Я завершую дзвінок, і тільки коли в квартирі знову запановує тиша, дозволяю собі опустити руку. Телефон м’яко падає на диван. Я кілька секунд стою нерухомо, дивлячись у стіну, а потім повільно проводжу долонями по обличчю, ніби намагаюся стерти з нього втому.

Потягуюся на ходу, відчуваючи, як тіло ще трохи затерпло після важкої ночі, і йду до ванної кімнати. Сьогодні в мене справді зйомка за містом. І, як не дивно, я навіть рада цьому. Бо там, серед чужих людей, об’єктивів і камер, у мене буде шанс на кілька годин забути про Артема, Ірину, Єгора і про те, як сильно скоро зміниться моє життя.