- Глава 7.1 -

Я ще кілька секунд стою перед ним після того, як вимовляю свою згоду, і відчуваю, що повітря між нами стало зовсім іншим – густішим, серйознішим, ніби разом із цими словами ми щойно запустили механізм, який уже неможливо буде зупинити.

Я роблю повільний вдих і першою порушую тишу:

– Мені потрібно додому, – кажу тихо. – Ти можеш мене відвезти?

Єгор не ставить жодного зайвого запитання.

– Звісно, – відповідає одразу.

Ми залишаємо квартиру мовчки. Я ще раз озираюся на простору вітальню, де всього кілька годин тому намагалася зрозуміти, чи не збожеволіла, погодившись на його пропозицію, а тепер виходжу звідти вже з прийнятим рішенням.

Ліфт тихо спускає нас на підземну парковку. Усередині стоїть прохолодний запах бетону й бензину, і мої підбори тихо відлунюють по гладкій підлозі, поки ми йдемо до його чорного позашляховика.

Єгор відкриває двері для мене так само спокійно, як і вчора. Я сідаю в салон, пристібаю ремінь і відразу відчуваю ту саму ніяковість, що з’являється кожного разу, коли він поруч.

Його присутність бентежить. Напружує. Я досі не знаю, чого від нього очікувати.

Цей чоловік наче складається з двох протилежностей: холодного бізнесмена, який мислить лише розрахунками, і тієї людини, яка кілька хвилин тому обережно заправила пасмо мого волосся за вухо. І я не знаю, який із них справжній.

Автомобіль плавно виїжджає з парковки. Ми їдемо мовчки. Я дивлюся у вікно на ранкове місто, яке повільно прокидається, і всередині мене наростає тривога, бо, якщо бути чесною, мені дуже страшно від того, що буде далі.

Це рішення – одружитися з Єгором – викличе бурю. І не тільки в моєму житті. Я прекрасно розумію, що люди говоритимуть. Що мене звинуватять. Що скажуть, ніби я просто перекинулася до іншого брата, щойно з’явилася вигідніша можливість.

І, мабуть, частина цієї хвилі вдарить і по ньому, але, здається, Єгора це взагалі не хвилює. Він веде машину спокійно, зосереджено, ніби ця ситуація для нього лише черговий план, який потрібно правильно реалізувати.

Коли автомобіль зупиняється біля мого будинку, я на секунду навіть гублюся, бо тільки зараз усвідомлюю одну деталь. Я жодного разу не називала йому свою адресу.

Я повертаю голову до нього, але зовсім не дивуюся. Чомусь мені здається, що Єгор знає про мене набагато більше, ніж показує.

Він глушить двигун і переводить погляд на мене.

– Є ще одна річ, – каже він спокійно. – Було б правильно, якби деякий час ти тримала все в таємниці.

Я мовчки слухаю.

– Ніхто не повинен знати про нашу домовленість, – продовжує він. – І навіть те, що ти знаєш про зраду Артема, також залишиться між нами.

Ці слова боляче відгукуються всередині.

– Ти маєш поводитися так, ніби нічого не сталося, – додає він. – Ніби ти досі його кохаєш.

Я стискаю пальці.

– А Ірина? – тихо питаю.

– Вона теж, – відповідає він рівно. – Досі твоя найкраща подруга.

Я відчуваю, як всередині все протестує проти цієї думки, але він продовжує:

– Це триватиме недовго. Тобі просто потрібно дотягнути до моменту, коли ми одружимося. А після цього ми самі розповімо всім правду.

Я не впевнена, що зможу так добре зіграти. Не впевнена, що зможу дивитися в очі Ірині й удавати, що нічого не знаю, але я все одно повільно киваю.

– Добре.

Кілька секунд ми мовчимо. Потім я відстібаю ремінь.

– Мені пора, – кажу тихо.

Єгор не намагається мене зупинити, просто мовчки чекає, поки я піду. Я виходжу з автомобіля, відчуваючи на собі його погляд, переходжу двір і заходжу в під’їзд.

І тільки коли двері за моєю спиною зачиняються, я чую, як тихо заводиться двигун. Його автівка виїжджає з двору, і я залишаюся сама. З рішенням, яке вже неможливо скасувати.

Я тільки-но зачиняю за собою двері квартири, як телефон у руці знову починає настирливо вібрувати, і цей звук у тиші коридору здається надто гучним, майже дратівливим, ніби хтось спеціально не дає мені навіть кількох хвилин, щоб просто перевести подих після всього, що сталося.

Я навіть не дивлюся на екран одразу, бо майже впевнена, хто саме телефонує.

І коли таки опускаю погляд на дисплей, мої здогадки підтверджуються.

Артем.

Я стою посеред передпокою, дивлюся на його ім’я, яке так довго викликало в мене тепло й спокій, а зараз викликає лише важкість у грудях, і розумію, що цього разу ігнорувати дзвінок не вийде.

Якщо я дійсно збираюся дотримуватися плану Єгора, то маю поводитися так, ніби нічого не сталося. Ніби я й досі його щаслива наречена. Ніби навіть не здогадуюся, що він зраджує мене з моєю найкращою подругою.

Я глибоко вдихаю. Проводжу долонею по волоссю і натискаю кнопку прийому виклику.

– Привіт, – кажу, намагаючись зробити голос рівним.

– Злато, – його голос звучить схвильовано, навіть трохи різко. – Де ти була? Я тобі дзвонив разів десять.

Я мовчу секунду, а потім відповідаю спокійно:

– Зі мною все добре.

– Ти зникла, – продовжує Артем, і тепер у його голосі з’являється роздратування, змішане з тривогою. – Я не розумію, що відбувається. Я дзвонив тобі весь ранок.

Я притискаюся плечем до стіни.

– Я теж намагалася тобі додзвонитися, – тихо кажу. – Учора.

– Я знаю, – швидко відповідає Артем. – Пробач. Учора був жахливий день. Купа роботи, пізня зустріч… Я повернувся додому й просто вирубився.

Його слова звучать настільки легко, настільки переконливо, що в інший день я б навіть не задумалася, але зараз кожне його слово здається мені ножем. Бо я знаю, де він був насправді.