- Глава 7 -

Єгор повільно зачиняє двері, проходить у квартиру так спокійно, ніби ця сцена для нього не має нічого драматичного, але кожен його крок здається продуманим, виваженим, і коли він зупиняється навпроти мене, я раптом ловлю себе на думці, що він дивиться не просто на мене. Він уважно мене роздивляється. Так, ніби шукає на моєму обличчі сліди нічної істерики.

Червоні очі. Розмазану туш. Сліди сліз. Мабуть, він очікував побачити саме це. І я майже впевнена, що він трохи здивований, коли цього не знаходить. Бо, попри все, я виглядаю… досить нормально.

Насправді я просто добре вмію приховувати свої емоції. Я навчилася цього давно. Навіть коли всередині болить так, що хочеться кричати, я прекрасно розумію одну просту річ – сльозами тут нічого не зміниш.

Вони не повернуть час назад. Не зітруть слова, які я вчора почула. Не зроблять Артема іншою людиною.

Єгор ще кілька секунд дивиться на мене, а потім запитує рівним голосом:

– Як ти?

Питання звучить коротко. Майже сухо. Але я розумію, що це максимум співчуття, на який він здатен.

– Усе добре, – відповідаю.

І в цю ж мить ми обоє прекрасно розуміємо, що це відверта брехня. Він це знає. Я це знаю. Але ніхто з нас не намагається розвивати цю тему, бо це зараз найменш важлива частина розмови.

– Ти обдумала мою пропозицію?

Його голос звучить спокійно, але в ньому є відчутна напруга.

– У нас не так багато часу, – додає він. – Якщо ти погодишся, мені потрібно починати діяти вже зараз.

Я роблю повільний вдих. Досі вагаюся. Досі не впевнена, що повністю розумію, у що можу вплутатися.

– Поясни мені ще раз, – кажу тихо. – Як це буде виглядати.

Він на мить задумливо проводить рукою по підборіддю, ніби очікував цього питання.

– Якщо ти погодишся, – говорить він, – ми одружимося негайно.

Я мимоволі піднімаю брови.

– Негайно?

– Так.

Він говорить це так спокійно, ніби мова йде про підписання контракту.

– Але про це знатимемо тільки ми двоє, – продовжує він. – Жодних гучних заяв, жодних пояснень одразу.

Я уважно слухаю.

– Ми зробимо це для того, щоб потім не було жодних форс-мажорів, – пояснює. – Коли шлюб уже буде оформлений, ми просто скажемо всім, що… ми разом.

– Просто скажемо? – тихо перепитую.

– Саме так, – він дивиться на мене прямо. – Усе інше я візьму на себе.

Я мовчу, а він продовжує:

– Я сам поясню родині, чому ти відмовилася виходити за Артема. І чому в цій ситуації з’явився я.

Його губи ледь помітно кривляться.

– Скажемо, що я просто не міг допустити, щоб дівчина опинилася в центрі скандалу через мого молодшого брата, – говорить він спокійно. – Що я вирішив… врятувати ситуацію.

Я дивлюся на нього кілька секунд.

– І вони повірять?

– Вони будуть змушені, – відповідає він.

Його впевненість майже лякає. Бо звучить так, ніби він уже бачить, як ця історія відбувається. А я… лише намагаюся зрозуміти, чи готова стати її частиною.

Я стою перед ним і раптом дуже чітко розумію одну просту річ – поки я не отримаю відповіді на всі свої запитання, поки не переконаюся, що ця дивна угода справді може спрацювати, я все одно не зрушу з місця.

Але водночас розумію й інше. Часу думати нескінченно у мене немає. І, можливо, у цій ситуації доведеться обирати не між правильним і неправильним, а між гіршим і… просто менш болючим варіантом.

Я дивлюся на Єгора, на його спокійне, зосереджене обличчя, і ловлю себе на думці, що цей чоловік, який учора здавався мені майже ворогом, зараз виглядає єдиною людиною, здатною втримати мене від падіння.

Це не те життя, про яке я мріяла. Не те весілля, яке я уявляла. Не той чоловік, поруч із яким я планувала прокидатися вранці. Але якщо бути чесною з самою собою – іншого виходу я поки що не бачу.

Це всього лише рік. Рік поруч із цим чоловіком. Рік, який, можливо, дасть мені час оговтатися, зібрати себе по шматках, повернути впевненість, яку вчора так безжально розтоптали.

А потім ми просто розійдемося. Скажемо всім, що не підійшли одне одному. Що поспішили. Що помилилися. І життя піде далі.

А якщо я зараз просто розірву заручини з Артемом – скандал буде неминучий, і тоді я вже не контролюватиму нічого.

Я роблю повільний, глибокий вдих. Дивлюся Єгору просто в очі.

Він стоїть нерухомо, але я бачу, як уважно він за мною спостерігає, ніби намагається вловити кожну зміну в моєму обличчі, кожен мікрорух.

Він чекає, і я знаю, що це той самий момент.

– Добре, – кажу тихо. – Я згодна.

Його брови ледь помітно рухаються. Я продовжую, відчуваючи, як серце починає битися швидше.

– Я приймаю твою пропозицію.

Кілька секунд між нами панує повна тиша. Я ковтаю повітря й додаю вже трохи тихіше:

– І дуже сподіваюся, що ти не зрадиш мене так… як це зробив Артем.

Єгор повільно киває. Без усмішки. Без жодного зайвого слова. А потім робить крок ближче.

Я не рухаюся.

Ми стоїмо настільки близько, що я відчуваю легкий аромат його парфуму, змішаний із запахом ранкового повітря. І раптом він робить щось зовсім неочікуване. Повільно піднімає руку. 

Я навіть не встигаю зрозуміти, що відбувається, як його пальці торкаються мого волосся, обережно заправляючи пасмо за вухо. Цей жест такий несподіваний, що я буквально перестаю дихати.

Бо ніжність – це останнє, чого я очікувала від цього чоловіка. Чоловіка, який у моїй голові завжди був чимось на кшталт холодної, непорушної кам’яної брили.

Але зараз він стоїть переді мною зовсім інший. Його погляд уважний. І в ньому з’являється щось дивне. Майже тепле.

Наче він справді здивований тим, що я погодилася. Наче не до кінця вірив, що це станеться. І разом із цим у його очах з’являється щось схоже на тиху вдячність. Ніби я щойно дала йому більше, ніж просто відповідь.