- Глава 6.1 -

– Ти спиш ще? – голос мами звучить у слухавці так знайомо, так буденно, ніби сьогодні звичайний ранок, ніби моє життя вчора не перевернулося з ніг на голову.

Я на мить заплющую очі, збираючи себе докупи, і сідаю на ліжку, притискаючи телефон до вуха.

– Щойно прокинулася, – відповідаю спокійно, навіть трохи сонно, щоб не виникло зайвих підозр.

Мама зітхає так, як вона робить завжди, коли вважає, що я поводжуся не так, як повинна.

– Я ж казала тобі не засиджуватися до ночі за цими своїми фотографіями, – починає вона, і я вже знаю цей тон. – Перед весіллям треба думати про себе, а не про роботу.

Я мовчу кілька секунд, дивлячись на чужу спальню, на панорамні вікна, крізь які ллється ранкове світло, і думаю про те, як дивно звучать її слова зараз, коли моя “передвесільна” реальність виглядає зовсім інакше.

Мої батьки живуть в іншому місті. Тато має свою маленьку автомайстерню, яку відкрив багато років тому, і він ніколи не був великим бізнесменом, але завжди пишався тим, що заробляє чесно, своїми руками.

Мама ж ніколи не працювала. Вона завжди казала, що сім’я – це її робота, і, можливо, для когось це звучить красиво, але для мене це завжди було трохи дивно, бо мама водночас була тією людиною, яка найчастіше говорила мені, як я маю жити.

У мене ще є сестра. Молодша лише на рік.

Вона живе разом із батьками й поки що навіть не думає про заміжжя, і, якщо чесно, іноді мені здається, що вона набагато спокійніше живе своє життя, ніж я.

З мамою у нас завжди були складні стосунки. Вона чомусь усе життя переконана, що я маю робити те, що хоче вона. Коли я почала фотографувати, вона сказала, що це не робота. Що це хобі. Що хороші гроші так не заробляють.

Що мені потрібно отримати “серйозну освіту”, знайти престижну професію, сидіти в офісі й жити “нормальним життям”.

Я її не послухала. Бо мої власні амбіції для мене важливіші за чужі очікування.

Я завжди роблю так, як хочу. І, мабуть, саме це мама мені ніколи не пробачила. Але коли вона дізналася, що я зустрічаюся з Артемом Соколовським… Вона мало не втратила свідомість від щастя.

Бо цей чоловік – багатий. Дуже багатий. І в очах мами це перекреслює все інше.

– То як там підготовка? – питає вона вже зовсім іншим тоном, більш зацікавленим. – Олена Вікторівна допомагає?

Я на секунду стискаю губи.

– Так, усе добре, – відповідаю рівно. – Ми вчора якраз обирали квіти для залу.

– Я ж казала, що з такою родиною тобі пощастило, – швидко додає мама. – Тримайся за цього чоловіка, Злато. Таких шансів у житті не багато.

Її слова боляче відлунюють у голові. Бо я дуже добре знаю, що станеться, якщо я зараз скажу правду. Якщо я скажу, що весілля може не відбутися.

Мама не буде питати, що зробив Артем. Вона одразу запитає, що зробила я. Скаже, що я сама винна. Що я була недостатньо хорошою. Недостатньо правильною. Недостатньо… зручною.

Тому я просто вдихаю глибше й продовжую грати роль, яку почала хвилину тому.

– Не хвилюйся, мамо, – кажу. – Усе під контролем.

– Ми з татом і твоєю сестрою приїдемо через два дні, – нагадує вона. – Олена Вікторівна сказала, що ми зможемо зупинитися в їхньому маєтку. Уявляєш? Я навіть не знаю, що з собою брати.

Через два дні.

Я дивлюся на підлогу, і ця цифра б’є по мені сильніше, ніж будь-які слова.

Два дні. І я ще нічого не вирішила.

– Я зустріну вас, – кажу тихо.

– От і добре, – задоволено відповідає мама. – Не підведи нас, Злато.

Я мовчу, бо ці слова звучать як попередження.

Ми ще трохи говоримо про дрібниці, і коли я нарешті кладу слухавку, тиша в квартирі повертається. Я сиджу на ліжку, дивлюся на телефон і раптом дуже чітко розумію одну річ.

Часу майже немає.

Через два дні приїдуть батьки. Через два дні весь цей театр стане реальністю. І мені потрібно відповісти Єгору. Сказати йому, що я вирішила.

Я ще кілька хвилин сиджу нерухомо на краю ліжка, стискаючи телефон у руках так міцно, ніби від цього залежить моя здатність прийняти рішення, яке змінить усе, але зрештою розумію, що сидіти так нескінченно я не можу, бо від цього думки не стають яснішими, а серце не починає битися спокійніше.

Тому я підводжуся і йду до ванної кімнати, вмикаю світло й кілька секунд просто дивлюся на своє відображення у дзеркалі.

Я виглядаю нормально, і це майже лякає.

Немає опухлих очей, немає слідів істерики, лише легка блідість і трохи скуйовджене волосся після сну, і від цього стає навіть дивніше, бо всередині мене наче пройшов ураган, а зовні я виглядаю так, ніби просто прокинулася після довгої ночі.

Я відкриваю кран, холодна вода торкається шкіри, і я довго вмиваюся, намагаючись хоч трохи привести себе до ладу, ніби цей простий жест може повернути контроль над життям.

Коли я виходжу з ванної, тримаючи телефон у руці, квартира здається такою ж тихою, як і кілька хвилин тому, але це відчуття триває лише секунду, бо саме в цей момент відчиняються двері.