- Глава 6 -

Коли двері за Єгором тихо зачиняються, у квартирі настає така тиша, що вона здається майже фізичною – густою, важкою, як ковдра, якою накривають людину, що щойно пережила щось надто велике для одного вечора.

Я ще кілька секунд стою посеред вітальні, ніби намагаюся звикнути до думки, що тепер тут лише я й мої думки, а потім починаю ходити – повільно, без мети, з кута в кут, обіймаючи себе руками так міцно, ніби намагаюся втримати власне тіло від того, щоб воно не розсипалося на частини.

У голові хаос.

Слова Єгора, його пропозиція, обличчя Артема, сміх Ірини – усе змішується в одну суцільну картину, де я стою десь посередині, на тонкій межі між старим життям і тим, яке може початися вже завтра.

І як би дивно це не звучало, у словах Єгора є сенс. Я знаю, що буває з людьми, які опиняються за крок до провалу. Я бачила це на приладі чужих історій – на тих самих весіллях, які фотографувала, на тих самих світських вечорах, де люди усміхаються одне одному, а потім за спиною тихо розбирають чужі падіння.

Ніхто не буде звинувачувати Артема. Ніхто навіть не намагатиметься зрозуміти, що сталося. Усі просто скажуть, що я виявилася негідною. Що я не витримала. Що я не дотягнула до його рівня.

І, якщо чесно, я знаю, що дехто думає так із самого початку.

Бо з самого початку багато кому було дивно, чому такий багатий, впливовий чоловік, як Артем Соколовський, обрав у дружини саме мене – звичайну фотографиню, дівчину без гучного прізвища, без великих грошей, без зв’язків, яка займається не політикою, не бізнесом і навіть не чимось серйозним, а просто тим, що любить.

Ми завжди були різними. Я це розуміла. Але зараз, думаючи про Єгора, раптом усвідомлюю, що з ним ця різниця ще більша.

Він здається мені не просто старшим за Артема. Він здається старшим за нього на кілька життів.

У його словах немає легковажності. У його рішеннях – холодний розрахунок. Єгор плете свої інтриги так спокійно, ніби це частина повсякденного життя, і хто знає, яку саме роль у цій грі він відводить мені.

Можливо, лише фігуру. Можливо, союзника. Можливо, інструмент.

Я зупиняюся біля панорамного вікна й дивлюся на нічне місто, яке розгортається під моїми ногами, мерехтить тисячами вогнів, і раптом думаю, що, можливо, у мене є шанс не просто врятувати ситуацію. А й помститися.

Ця думка здається мені новою. Гострою. Незвичною. Бо ще кілька годин тому я була дівчиною, яка мріяла про щасливе весілля, а тепер стою й розмірковую про помсту.

Але, якщо бути чесною з самою собою, ця ідея більше не здається мені такою вже неправильною. Якщо є шанс врятувати своє життя. Зберегти репутацію. Показати Артему, що він не зламав мене. То, можливо… варто цим шансом скористатися.

Це лише рік. Рік, який може допомогти мені зміцнити сили. Стати впевненішою. Навчитися триматися на ногах у світі, де слабкість карають швидше, ніж помилки.

І якщо Єгор справді готовий дати мені цей захист, цю стабільність, цю можливість вистояти… Можливо, варто ризикнути.

Я повільно проходжу до спальні, яка, очевидно, належить йому, але зараз здається просто ще однією тихою кімнатою у великій квартирі, де немає ні фотографій, ні особистих дрібниць, лише акуратне ліжко, темні штори й приглушене світло.

Я лягаю на м’яке ліжко, дивлюся в стелю й думаю, що заснути сьогодні буде неможливо, бо думок надто багато, вони крутяться, накладаються одна на одну, штовхаються, ніби намагаються перекричати одна одну.

Але щойно моя голова торкається подушки, тіло, виснажене цим довгим днем, здається, вирішує все за мене.

Свідомість просто вимикається і я провалююся у глибокий, важкий сон. Без сновидінь. Без спогадів. Без болю.

Телефон починає дзвонити десь зовсім поруч, різко, настирливо, і цей звук прорізає сон так несподівано, що я на кілька секунд навіть не розумію, де знаходжуся. 

У першу мить мені здається, що я вдома. Що весь учорашній вечір – це просто кошмар, який з’явився з нізвідки й так само зник, як тільки я заплющила очі. Що ніякої квартири Артема не було. І розмови з Єгором теж.

Я розплющую очі – і реальність повертається миттєво.

Висока стеля. Панорамні вікна. Сіра стіна. Лаконічна спальня, яка не має нічого спільного з моїм життям.

Квартира Єгора.

Серце глухо б’ється об ребра, ніби намагається нагадати: це не сон. Це сталося.

Телефон продовжує дзвонити. Я простягаю руку під подушку, дістаю його й дивлюся на екран.

Артем.

Його ім’я світиться на дисплеї так знайомо, так буденно, ніби нічого не сталося, ніби він просто хоче запитати, як пройшов мій день. Я дивлюся на цей напис кілька секунд, і в мені не ворушиться ні ніжність, ні сумнів – лише глуха, втомлена порожнеча.

Схоже, його любовні ігри з Іриною вже закінчилися і тепер він готовий повернутися до своєї “зручної” нареченої. Можливо, хоче щось пояснити. Можливо, навіть збрехати настільки переконливо, що ще вчора я б йому повірила.

Але зараз я не готова чути його голос. Не готова слухати жодного слова. Бо поки що я сама не знаю, що вирішу. Тому я просто скидаю виклик без докорів сумління.

Екран гасне. І вже за кілька секунд телефон знову оживає в моїй руці, вібрує, ніби наполягає на продовженні цієї розмови, яку я так уперто відмовляюся починати.

Я вже думаю, що це знову Артем, і навіть не дивлюся на екран одразу, але коли все ж переводжу погляд – бачу інше ім’я.

Мама.

Я тихо зітхаю, бо якщо розмова з Артемом – це просто небажання, то розмова з батьками – неминучість. Я знаю, який буде скандал. Я знаю, що станеться, коли вони дізнаються, що весілля, до якого ми готувалися місяцями, може не відбутися.

Я знаю, скільки запитань вони поставлять, і я зовсім не готова відповідати на них прямо зараз. Не готова пояснювати, що їхня донька вчора дізналася, що її наречений зраджує їй із найкращою подругою.

Тому я роблю єдине, що можу зробити в цю мить. Я натискаю “прийняти виклик”, і коли підношу телефон до вуха, у моєму голосі вже немає нічого від тієї дівчини, яка вчора стояла перед дверима спальні.