- Глава 5.1 -

Я дивлюся на нього, на його спокійний, майже холодний профіль, і чекаю пояснення, яке, можливо, допоможе мені втриматися на плаву, але замість співчуття чи банальних слів підтримки Єгор говорить зовсім інше:

– Я можу тобі допомогти, – каже він рівно, не підвищуючи голосу, ніби мова йде про чергову ділову пропозицію, а не про моє розбите життя. – Якщо ти вислухаєш мене й добре подумаєш, ми можемо використати цю ситуацію на свою користь.

Я ледь помітно хмурюся, бо слово “використати” звучить занадто холодно для того, що щойно сталося.

– На користь? – перепитую, відчуваючи, як всередині з’являється настороженість.

Він не відводить погляду.

– У мене з Артемом погані стосунки, – говорить спокійно. – І з родиною загалом. Це ти вже зрозуміла. Я не втручаюся в їхні справи, але якщо вже втручаюся – то роблю це так, щоб виграти.

Я мовчу, намагаючись зрозуміти, куди він веде.

– Я можу зробити так, щоб ти нічого не втратила, – продовжує він. – Навпаки, здобула більше.

– І як саме? – питаю, і мій голос звучить сухо.

Він дивиться на мене ще кілька секунд, ніби перевіряє, чи я витримаю те, що зараз почую.

– Якщо ти погодишся стати моєю дружиною.

Тиша.

Я дивлюся на нього, і в першу мить мені здається, що я просто не так почула, що це алкоголь, шок, емоції, що мій мозок неправильно зібрав слова в речення.

– Перепрошую? – тихо кажу я.

– Ти все правильно почула, – відповідає він без жодного натяку на усмішку.

Я нервово сміюся, і цей сміх звучить фальшиво навіть для мене.

– Це якийсь невдалий жарт? – питаю, намагаючись зловити в його очах бодай тінь іронії.

– Я не жартую, – говорить він твердо. – Я справді готовий одружитися з тобою.

Серце пропускає удар.

– Ти серйозно?

– Абсолютно.

Я підводжуся з дивана, проходжу кілька кроків по кімнаті, бо сидіти більше неможливо.

– Ти пропонуєш мені… – я ковтаю повітря. – Одружитися з тобою через кілька годин після того, як я дізналася, що мій наречений спить з моєю подругою?

– Я пропоную тобі не бути жертвою, – спокійно відповідає він. – Весілля відбудеться. Просто з іншим братом.

Я дивлюся на нього так, ніби він щойно перевернув увесь світ остаточно.

– Навіщо тобі це? – питаю прямо. – Яка справжня причина?

Він відкидається на спинку дивана, складає руки й дивиться на мене уважно.

– По-перше, – каже Єгор, – мені зараз потрібна дружина. У мене великий контракт, міжнародний. І сімейний статус у певних колах – це не дрібниця. Це стабільність. Це імідж.

Його голос залишається рівним, діловим.

– По-друге, – продовжує він, – я з радістю покажу Артему його місце. Якщо я заберу в нього наречену, яку він сам втратив, це буде дуже… болісний удар.

У його очах з’являється холодний блиск.

– Ти вб’єш одразу двох зайців, – додає він. – Тебе не зроблять винною. Весілля не скасується. Ти залишишся на ногах. І я гарантую тобі захист. Фінансово, юридично, репутаційно.

Я відчуваю, як у мене паморочиться в голові.

– І що далі? – питаю майже пошепки.

– Шлюб фіктивний, – відповідає він. – Контракт на рік. Якщо через рік ми обоє захочемо розійтися – розійдемося. Без скандалів.

Я дивлюся на нього, на його впевненість, на те, як він уже все прорахував, і розумію, що для нього це стратегія. А для мене – катастрофа.

– Ти пропонуєш мені обміняти одну брехню на іншу, – кажу я повільно.

– Я пропоную тобі контроль над ситуацією, – відповідає він. – Ти або дозволиш Артему зробити з тебе зручну історію про “невдалу наречену”, або станеш тією, хто пішла першою і втерла йому носа.

Я мовчу, бо найстрашніше в його словах те, що вони звучать логічно. І від цієї логіки мені стає ще холодніше.

Я дивлюся на нього так, ніби він щойно запропонував мені не фіктивний шлюб, а стрибок із даху цього шістнадцятого поверху без гарантії, що внизу буде щось м’якше за бетон, і в моїй голові його план розсипається на десятки запитань, які не складаються в єдину логічну картину, бо ще кілька годин тому я обирала квіти для весілля з одним братом, а зараз інший спокійно пропонує мені зайняти його місце поруч зі мною.

– Це… – я зупиняюся, намагаючись підібрати слова, але вони здаються недоречними. – У моїй голові це не складається. Ти говориш так, ніби це просто черговий контракт, а не… не життя.

Єгор не дратується, не перебиває, лише дивиться на мене уважно, і в його погляді немає поспіху, ніби він уже дав мені достатньо інформації й тепер чекає, поки я сама дійду до потрібної думки.

– Тобі не потрібно думати про деталі, – каже він спокійно. – Якщо ти погодишся – я все візьму на себе. Юристів, документи, пояснення для родини, публічну версію. Це не буде твоєю проблемою.

Його впевненість лякає. Бо звучить так, ніби він уже бачить мене в ролі своєї дружини.

Я нервово проводжу рукою по волоссю й починаю ходити по вітальні, відчуваючи, як простір цієї великої, холодної квартири тисне на мене, як стіни ніби шепочуть: “Прийми рішення”.

– Ти розумієш, що батьки Артема ніколи мені цього не пробачать? – питаю, різко зупиняючись. 

– Вони пробачать, – відповідає він без паузи. – Або принаймні зроблять вигляд. Бо скандал їм не вигідний.

Його слова знову звучать як сухий розрахунок, і саме це змушує мене замислитися ще глибше, бо в його логіці є сенс, навіть якщо він здається цинічним.

Я розумію, що маю думати про себе. Про свою роботу. Про репутацію.

Я працюю з людьми, для яких імідж – це валюта, і якщо весілля гучно скасують, якщо піде чутка, що “наречена щось не витримала”, “не впоралася”, “не дотягнула”, це вдарить не тільки по серцю, а й по моїй кар’єрі, по замовленнях, по довірі клієнтів, які звикли бачити в мені професіоналку, а не героїню світської драми.

Мені доведеться шукати нове житло. Платити оренду самій. Пояснювати знайомим, чому все розвалилося. Починати життя з нуля.