- Глава 5 -

Він мовчки заводить двигун, і ми їдемо у невідомому напрямку.

Ми не розмовляємо, і я вдячна йому за це, бо зараз мені не потрібні ані поради, ані аналіз, ані співчуття, мені потрібно лише кілька годин тиші, щоб не розсипатися остаточно.

І, як би дивно це не звучало, я рада, що поруч саме він, бо не знаю, що було б, якби я залишилася сам на сам із власними думками, з цією глухою порожнечею, що розрослася всередині мене, витіснивши все – любов, довіру, мрію про весілля, віру в людей.

До квартири Артема для мене більше немає дороги. До квартири, яку я ділила з Ірою – теж.

Рано чи пізно мені доведеться повернутися, зібрати речі, знайти нове житло, думати про оренду, про гроші, про те, як я впораюся сама, але зараз ці думки здаються настільки далекими й дрібними порівняно з тим, що щойно сталося, що я навіть не намагаюся в них заглиблюватися.

Машина зупиняється біля сучасного житлового комплексу, і я повільно піднімаю голову, впізнаючи район, але не одразу усвідомлюю, куди саме ми приїхали.

І лише коли Єгор вимикає двигун і виходить, я розумію – він привіз мене до себе.

Мене це мало б насторожити. Мало б змусити задуматися. Але я настільки виснажена, що не маю сил ні на підозри, ні на відступ.

Я виходжу з машини, йду за ним, ми мовчки заходимо до під’їзду, ліфт швидко підіймає нас на шістнадцятий поверх, і цей підйом здається дивним переходом у ще одну частину мого нового життя.

Єгор відчиняє двері й відступає, пропускаючи мене вперед. Світло вмикається автоматично. Квартира простора, велика, з панорамними вікнами від підлоги до стелі, з яких відкривається краєвид на нічне місто, що мерехтить тисячами вогнів, з новим ремонтом, світлими стінами, лаконічними меблями й ідеальним порядком, який радше нагадує виставковий зразок, ніж місце, де живе людина.

Тут усе бездоганне. І водночас – холодне. Наче в цьому просторі є комфорт, статус, гроші, але бракує тепла.

Я нічого про це не кажу. Просто проходжу всередину, знімаю пальто й сідаю на диван, відчуваючи, як ноги нарешті починають слабшати, ніби досі тримали мене лише на силі інерції.

Єгор тим часом іде до кухонної зони, відчиняє бар і наливає у дві склянки бурштинову рідину, яка в світлі ламп здається майже золотистою.

Він підходить і простягає одну мені.

– Випий, – каже спокійно. – Це допоможе.

Я дивлюся на склянку кілька секунд, а потім беру її, відчуваючи, що скло прохолодне, майже таке саме холодне, як усе всередині мене зараз.

Я не знаю, що буде далі. Не знаю, яку саме “важливу розмову” він обіцяв. Але вперше за цей вечір я дозволяю собі не триматися за уламки минулого.

Бо, здається, воно вже остаточно розбилося.

Я підношу склянку до губ, роблю ковток і вже за секунду шкодую про це, бо віскі обпікає горло так різко, що я починаю кашляти, ледь не захлинаючись, а очі зрадницьки наповнюються сльозами – не від емоцій, а від цього нестерпного, гіркого смаку, який розтікається всередині, наче нагадування про те, що сьогоднішній вечір не передбачає нічого м’якого чи приємного.

– Обережніше, – каже Єгор спокійно, але без насмішки.

Я відмахуюся, намагаючись віддихатися, і ставлю склянку на журнальний столик, розуміючи, що навряд чи алкоголь допоможе мені зібратися, бо проблема не в тому, що мені потрібно притупити біль, а в тому, що він занадто свіжий і занадто реальний.

Єгор сідає навпроти, зберігаючи дистанцію, дивиться на мене уважно, але нічого не коментує – ні мій кашель, ні тремтячі пальці, ні той факт, що я виглядаю так, ніби щойно вийшла з епіцентру катастрофи.

І я ціную це мовчання більше, ніж будь-які слова підтримки.

Я піднімаю на нього погляд.

– То що це за розмова, яку ти відклав? – питаю прямо, бо зараз мені потрібна конкретика, а не натяки.

Він кілька секунд мовчить, ніби зважує, чи варто починати.

– Мабуть, краще завтра, – відповідає нарешті. – Ти втомлена.

– Я не хочу, щоб ця ніч закінчувалася, – перебиваю його, сама дивуючись власній відвертості. – Якщо я зараз залишуся сама, я почну думати. І це буде гірше. Тож… говори.

Він дивиться на мене уважніше, наче намагається зрозуміти, чи я справді готова почути те, що він збирається сказати.

Потім відкидається на спинку дивана, закидає ногу на ногу й втомлено проводить рукою по обличчю, і в цьому жесті є щось людське, не показове, не холодне – просто втома дорослого чоловіка, який бачив занадто багато.

І саме зараз я маю змогу роздивитися його по-справжньому.

Темне волосся, трохи розтріпане, чітка лінія щелепи, тінь щетини, глибокий погляд, у якому немає легковажності, немає того блиску, який я завжди бачила в очах Артема, коли він жартував чи переконував мене, що все буде добре.

Єгор – повна протилежність. І я це розуміла й раніше, але зараз ця різниця стає майже болісною.

Він впевнений. Сильний. Зібраний. І чомусь мені здається, що він не з тих чоловіків, які зраджують просто тому, що можуть. Що якщо він із кимось – то не грається почуттями.

Але я одразу відганяю цю думку, бо це останнє, про що мені варто зараз розмірковувати, особливо в його квартирі, особливо після того, як мій наречений щойно виявився зовсім не тим, ким я його вважала.

– Я слухаю, – кажу тихіше.

Він опускає погляд на склянку в своїй руці, повільно обертає її, і бурштинова рідина коливається, відбиваючи світло ламп.

– Те, що сталося сьогодні, – починає він спокійно, – це лише вершина. Артем не зміниться. І якщо ти вирішиш мовчати, він одружиться з тобою так само спокійно, як зараз спить з іншими.

Мене знову пронизує холод.

– Я не збираюся мовчати, – кажу, хоча ще кілька годин тому навіть не могла уявити, що взагалі стоятиму перед таким вибором.

Він піднімає на мене очі.

– Я знаю.

І в цьому “я знаю” немає сумніву.

– Але ти маєш розуміти, – продовжує він, – що якщо ти просто скасуєш весілля, це зіграє на його користь. Він вийде сухим із води. Тебе зроблять винною. І дуже швидко знайдуть іншу “зручну”.