- Глава 4.1 -

Я чекаю, поки він обійде машину й сяде за кермо, і цей короткий проміжок часу здається мені дивним затишшям перед чимось більшим, ніж просто дорога додому.

Ми рушаємо мовчки.

І я вдячна йому за це мовчання, бо воно дає мені змогу зібрати уламки думок, скласти їх у хоч якийсь порядок, не розсипатися прямо тут, на пасажирському сидінні його чорного позашляховика.

Я дивлюся вперед, на вогні міста, що розмазуються по лобовому склу, і намагаюся дихати рівно, хоча в грудях усе ще пече від почутого, від слова “зручна”, від його сміху, від її голосу.

Але в якийсь момент тиша стає нестерпною, бо питання, яке крутиться в голові, роз’їдає мене зсередини.

Я повертаю голову до Єгора.

– Як давно? – питаю тихо, але чітко. – Як давно Артем спить з моєю подругою?

Він важко зітхає, і в цьому зітханні стільки втоми, ніби він справді сподівався, що я не поставлю це питання.

– Злато… – починає він, але я не даю йому зупинитися на співчутливому тоні.

– Я хочу знати, – кажу твердіше. – Не захист, не виправдання. Просто правду.

Він мовчить кілька секунд, дивлячись на дорогу, і я ціную в ньому саме це – він не підбирає красивих формулювань, не намагається обгорнути правду в м’який папір.

– Давно, – відповідає він нарешті. – І вона не єдина.

Мені здається, що повітря в салоні різко закінчується.

– Не єдина? – повторюю, ніби не впевнена, що правильно почула.

– Ні, – підтверджує він спокійно. – Тому не сподівайся, що це випадковість або одноразова помилка. Він не прокинеться завтра з усвідомленням і не прибіжить просити пробачення, присягатися, що це більше ніколи не повториться.

Його голос рівний, але в ньому немає злості – лише констатація.

– Чому… – я ковтаю повітря. – Чому ти не сказав раніше?

– Тому що ти б не повірила, – відповідає він без паузи. – Ти щойно ледь не посварилася зі мною через саме припущення.

І я розумію, що він має рацію. Я б не повірила. Я б захищала. Я б доводила, що Артем інший.

Єгор знову зітхає, але тепер у його голосі з’являється щось складніше.

– Ти розумієш, у якій ситуації опинилася? – питає він тихіше. – Весілля за два тижні. Якщо це стане публічним, винною зроблять тебе.

Я дивлюся на нього, не одразу розуміючи.

– Що?

– Скажуть, що ти не дотягнула до його рівня, – продовжує він жорстко, але чесно. – Що ти не впоралася, що не витримала статусу. Що через тебе все скасували.

Кожне слово б’є просто в серце. Не тому, що я вірю в це. А тому, що знаю – так і буде. Я вже бачу ці погляди. Ці шепоти. Це співчуття, яке насправді є осудом.

Сльози нарешті виступають на очах, і я швидко відвертаюся до вікна, щоб він не бачив, як вони котяться вниз, як я поспіхом витираю їх рукавом, ніби це можна приховати.

Останнє, чого я хочу – це щоб Єгор бачив, наскільки я розбита. Нехай він і так усе розуміє. Нехай бачить, що мені боляче. Але я не дам йому задоволення спостерігати, як я ламаюся остаточно.

Я тримаюся. До квартири. До дверей.

До моменту, коли переступлю поріг і зможу нарешті впасти, дозволити цим клятим сльозам вийти назовні й змити все – кохання, довіру, наївність, мрію про весілля, яке тепер здається мені чужою казкою.

І поки машина ковзає нічним містом, я вперше по-справжньому розумію, що сьогодні я втратила не просто нареченого.

Я втратила усе.

Автівка плавно зупиняється перед моїм будинком, і я дивлюся на знайомий фасад так, ніби бачу його вперше, ніби ці стіни вже не належать моєму звичному життю, а я сама стою десь осторонь, спостерігаючи за дівчиною, яка щойно втратила все, у що вірила.

Я вже тягнуся до ручки дверей, бо єдине, чого хочу зараз – це опинитися всередині, зачинити замок і залишитися наодинці зі своїм болем, коли його голос зупиняє мене:

– Злато.

Я повільно повертаю голову. Єгор дивиться на мене не так, як раніше – не з холодною оцінкою і не з іронією, а з якоюсь дивною зосередженістю, ніби в його голові вже вимальовується план, а я – його частина.

– Нам потрібно поговорити, – каже він рівно. – Але не зараз. Спочатку заспокойся. Інакше ти мене просто не почуєш.

Його слова не звучать як наказ, радше як тверезе зауваження, і я раптом усвідомлюю, що він має рацію: у моїй голові зараз суцільний хаос, і будь-яка серйозна розмова перетвориться на ще один вибух.

Я лише киваю, не довіряючи голосу, бо боюся, що він зрадить мене тріщиною.

– Я подзвоню, – додає він.

Я знову киваю, відчиняю двері й виходжу з салону, не обертаючись, бо якщо я зараз зустрінуся з ним поглядом, то, можливо, скажу щось зайве або запитаю те, на що ще не готова почути відповідь.

Під’їзд зустрічає мене знайомим запахом фарби й прохолодою, і тільки тут, коли я натискаю кнопку ліфта, до мене доходить одна проста, але страшенно важлива деталь.