- Глава 4 -

Я стою перед дверима спальні й відчуваю, як у моїй голові зіштовхуються два голоси – один кричить, що я маю увірватися всередину, відчинити ці двері навстіж і змусити їх обох подивитися мені в очі, змусити їх вимовити вголос те, що я щойно почула, а другий – тихіший, але впертий – шепоче, що є речі, які, почувши раз, уже неможливо розчути, і що, можливо, мені не потрібні додаткові докази, щоб зрозуміти очевидне.

Я стою й дивлюся на вузьку щілину між дверима й одвірком, і мені здається, що якщо я зроблю ще крок, то провалюся в іншу реальність, де більше немає “ми”, де немає весілля за два тижні, де немає білосніжної сукні й троянд, і раптом я розумію, що просто не маю сил дивитися в очі чоловікові, якого щойно захищала, і подрузі, яку вважала єдиною рідною людиною.

Тому я обираю другий варіант.

Я обираю піти.

Не тому, що мені байдуже, не тому, що я боюся скандалу, а тому, що зараз кожне слово, яке я можу сказати, буде сказане крізь уламки, і я не хочу, щоб вони бачили, як я ламаюся.

Я тихо відступаю, крок за кроком, ніби йду по тонкому льоду, і навіть не відчуваю підлоги під ногами, не чую власного дихання, не чую більше їхніх голосів – усе стихає, наче хтось вимкнув звук у моєму житті.

Я виходжу з квартири так само тихо, як і зайшла, обережно зачиняю двері, і цей звук тепер здається остаточним – не просто двері зачинилися, а щось набагато більше.

У ліфті я стою нерухомо, дивлюся на власне відображення в металевій стіні й не впізнаю себе, бо обличчя бліде, очі порожні, і тільки руки, які я намагаюся притиснути до сумки, зрадницьки тремтять так сильно, що я боюся, як би ключ, який усе ще лежить усередині, не випав на підлогу й не задзвенів.

Сльози душать.

Вони стоять десь під повіками, печуть, роз’їдають, але не падають, ніби чекають слушного моменту, ніби навіть вони розуміють, що зараз я не маю права розсипатися.

Двері ліфта відчиняються, і я виходжу на вулицю, де ніч здається холоднішою, ніж кілька хвилин тому, і на мить у мене виникає шалене бажання просто сісти на асфальт, притулитися спиною до стіни будинку, закрити обличчя руками й дозволити всьому цьому накрити мене з головою, бо всередині – суцільна порожнеча, така глибока, що здається, ніби в мені більше нічого не залишилося.

Я не знаю, куди йти.

Не знаю, кому дзвонити.

Не знаю, як тепер повертатися в ту квартиру, де на мене чекає весільна сукня, каталоги з тортами та квітковими композиціями. Я роблю лише один крок уперед, коли за спиною грюкають двері автомобіля.

Я знаю, хто це, ще до того, як обертаюся.

Єгор.

Він повільно наближається, без поспіху, без зайвих рухів, і в цьому його спокої є щось нестерпне, бо мій світ щойно розвалився, а він, здається, стоїть на тій самій твердій землі.

Він зупиняється навпроти, на відстані кількох кроків, і просто дивиться на мене, уважно, мовчки, ніби чекає, поки я скажу перше слово.

Я піднімаю на нього очі й відчуваю, як усередині піднімається хвиля злості – не лише на нього, а на все, що сталося.

– Ти задоволений? – питаю, і мій голос звучить хрипко, хоча я намагаюся триматися рівно. – Ти мав рацію. Він мене зраджує. 

Я чекаю на його криву усмішку, на чергове фиркання, на фразу “я ж казав”, але він мовчить. Він не посміхається. Не виглядає тріумфатором.

Лише дивиться, і в цьому погляді немає зловтіхи, лише важка, майже втомлена серйозність.

Мені раптом стає ще гірше від того, що він не радіє.

– Злато, – каже він тихо, і моє ім’я в його голосі звучить зовсім інакше, ніж раніше – без іронії, без холоду.

Я не відповідаю. Бо якщо відкрию рот, то, мабуть, почну кричати. Він робить крок ближче й несподівано простягає мені руку.

– Поїхали, – каже спокійно. – Я відвезу тебе додому.

Я дивлюся на його простягнуту руку й розумію, що, мабуть, мала б відмовитися, мала б сказати, що впораюся сама, що мені не потрібна його допомога, що я не хочу залишатися з ним наодинці в замкненому просторі салону, де кожна думка звучить гучніше, ніж слова, але водночас я настільки виснажена, настільки спустошена тим, що щойно почула, що єдине, чого мені зараз по-справжньому хочеться – це опинитися вдома, зачинити двері й хоча б на кілька годин сховатися від світу.

Тому я не приймаю його руку.

Я просто обминаю її, намагаючись зберегти хоч якусь подобу гідності, і впевнено, настільки впевнено, наскільки це взагалі можливо в моєму стані, крокую до його автівки, відчиняю двері й сідаю всередину, навіть не дивлячись у його бік, бо якщо я зараз зустрінуся з ним поглядом, то або розплачусь, або скажу щось, про що потім пошкодую.