- Глава 3.1 -

Я вагаюся так довго, що, здається, навіть ніч навколо нас завмирає разом зі мною.

Розум каже: це безглуздо. Серце – що я просто маю йому довіряти. Але десь глибше, під усіма правильними словами й переконаннями, народжується інше відчуття – тихе, неприємне, як легкий біль під ребрами.

Якесь внутрішнє чуття. І я не можу його ігнорувати.

Якщо там нічого немає – я повернуся в машину й скажу Єгору, що він помилився. Що він просто намагається виставити брата в найгіршому світлі. І це лише доведе, що саме він – той, хто живе образами й злістю.

Я випростовую спину.

– Добре, – кажу рівно. – Їдемо. І я дуже сподіваюся, що ти просто перебільшуєш.

Він тихо фиркає. І я розумію – ось воно. Це його фірмове. Це коротке, скептичне фиркання, ніби світ для нього занадто передбачуваний, а люди – надто довірливі. Саме з цим звуком я, мабуть, завжди його й асоціюватиму.

– Як скажеш, – відповідає і заводить двигун.

Машина плавно виїжджає на дорогу, і ми мовчимо. Я дивлюся вперед, стискаючи сумку так, ніби вона може дати мені опору.

За п’ять хвилин він уже паркується біля знайомого будинку. У вікнах горить світло. Нічого підозрілого. І мені хочеться засміятися з власної дурості.

– Можу піти з тобою, – спокійно каже Єгор, не дивлячись на мене. – Якщо хочеш.

Я навіть не вагаюся.

– Не потрібно.

Мені не потрібна його присутність. Не потрібно, щоб він стояв поруч і дивився тим своїм холодним поглядом, якщо я просто зараз відкрию двері й побачу порожню квартиру.

Я виходжу з машини, не озираючись, і швидко заходжу в під’їзд. У ліфті тихо, але мене це зовсім не заспокоює. 

12 поверхів.

Кожна цифра, що змінюється на табло, ніби відраховує секунди до чогось невідомого.

Другий поверх – я переконую себе, що це безглуздо. П’ятий – Артем ніколи не давав мені приводу сумніватися. Восьмий – він добрий, уважний, він чекає, поки я буду готова. Десятий – він не відповів на повідомлення. Одинадцятий – у нього просто зустріч. 

Дванадцятий. Двері ліфта відчиняються, і я раптом відчуваю, як упевненість тане.

Коридор знайомий. Світлий. Я повільно підходжу до його дверей. Ключ лежить у сумці. Я торкаюся її пальцями й усвідомлюю, що вони трохи тремтять.

Я почуваюся повною дурепою.

Артем жодного разу не зробив нічого такого, щоб я в ньому засумнівалася. Жодного разу не підвів. Жодного разу не дав приводу.

І все ж я стою тут. Перед його дверима. Через слова Єгора.

Через його погляд. Через те, як він запитав: “Ти знаєш, де зараз твій наречений?”.

Я злюся. На нього. Бо, мабуть, зараз він сидить у машині й зловтішається. Радіє, що змусив мене сумніватися в тому, кого я кохаю.

Я дістаю ключ. Метал холодний.

– Це просто перевірка, – шепочу я сама до себе. – І за хвилину ти почуватимешся ідіоткою.

Я підношу ключ до замка і на мить завмираю, бо зараз усе або повернеться на свої місця. Або зміниться назавжди.

Я все ж повертаю ключ у замку, і звук клацання лунає в тиші так голосно, ніби це не двері відчиняються, а щось всередині мене остаточно тріскається, розколюється на дві нерівні частини – “до” і “після”.

Я штовхаю двері й заходжу в квартиру.

Темрява не повна – у вітальні горить м’яке світло, те саме, яке я не раз бачила, коли ми сиділи тут разом, пили чай, дивилися фільми, сміялися, планували наше життя, і саме ця знайомість зараз б’є по мені сильніше за будь-яку несподіванку.

А потім я бачу їх. Жіночі туфлі. Акуратні, на тонких підборах, чорні, витончені – стоять біля стіни в коридорі.

Я завмираю.

Мій мозок відмовляється одразу прийняти те, що бачать очі, і на мить я намагаюся знайти логічне пояснення: може, це взуття прибиральниці, може, це залишила чиясь родичка, може, я щось плутаю, може, це взагалі не те, що я думаю.

Перша думка – розвернутися. Зробити крок назад. Тихо зачинити двері, вийти в коридор, спуститися ліфтом, сісти в машину до Єгора й сказати, що його тут немає, що я перевірила, що все добре.

Зробити вигляд, що мене тут не було. Що я нічого не бачила.

Але саме в цей момент із глибини квартири долинає сміх. Чоловічий і жіночий. Легкий, знайомий, безтурботний.

І цей звук змушує мене завмерти остаточно, ніби від того, чи зроблю я зараз крок уперед, залежить усе моє життя.

Я не пам’ятаю, як зачиняю за собою двері. Не пам’ятаю, як знімаю туфлі, щоб не видавати зайвого звуку.

Я лише відчуваю, що ноги самі несуть мене далі, коридором, повз знайому стіну з нашими фотографіями, повз дзеркало, в якому я бачу себе – бліду, з розширеними очима, з губами, що ледь тремтять.

Я зупиняюся перед дверима спальні. Вони трохи прочинені. 

Моє дихання стає уривчастим. Я намагаюся вдихнути глибше, але повітря застрягає десь у горлі.