- Глава 3 -

Мене це питання щиро дивує. Не тон, не формулювання – сам факт.

– Люди не “зачіпають”, – відповідаю спокійно, хоча всередині щось напружується. – Це не вибір за списком характеристик. Це… кохання.

Я повертаю голову до нього.

– Я щиро закохана у твого брата.

Він тихо фиркає. Не сміється. Не коментує одразу. Просто цей короткий, зневажливий звук. І мене це миттєво дратує.

– Ти вважаєш це смішним? – питаю, відчуваючи, як у голосі з’являється твердість.

– Я вважаю це наївним, – відповідає він сухо.

– Наївним? – я навіть не намагаюся приховати обурення. – Те, що я кохаю чоловіка, за якого виходжу заміж?

Він мовчить кілька секунд, і в цих секундах – оцінка.

– Ти його зовсім не знаєш, – каже він нарешті.

– А ти знаєш? – виривається в мене швидше, ніж я встигаю подумати.

Я розумію, що переходжу межу, але зупинитися вже не можу.

– Я трохи чула про тебе, – продовжую, дивлячись прямо перед собою. – Про те, що ви з братом не дуже ладнаєте. Але я не розумію, чому. Ви ж брати. У вас одна кров.

Він повертає голову в мій бік.

Цей погляд…

Він дивиться так, ніби перед ним дитина, яка намагається пояснити закони світу людині, що давно перестала в них вірити.

– Одна кров? – повторює він повільно. – Це, на твою думку, гарантія порядності?

Я стискаю пальці на сумці.

– Артем хороший, – кажу впевнено, навіть якщо серце починає битися швидше. – Він добрий. Щирий. Він ніколи не зробив би нічого, що могло б мене поранити.

Єгор дивиться на мене ще кілька секунд, і в його очах з’являється щось темне.

Жаль? Іронія? Чи роздратування?

– Ти справді так думаєш? – вимовляє він тихо.

– Так, – відповідаю, не відводячи погляду. – І я не розумію, чому ти настільки замкнутий й чому не можеш просто… жити дружно. Що б там не сталося в минулому.

Він важко зітхає. Так, ніби ця розмова вже його втомила.

– Ти не маєш уявлення, про що говориш, – каже він.

– То поясни, – наполягаю, і сама дивуюся власній сміливості. – Бо збоку це виглядає так, ніби ти просто не можеш змиритися з тим, що батько довірив бізнес йому.

І я одразу розумію, що сказала зайве, бо за секунду він різко повертає кермо. Машина з’їжджає на узбіччя. Гальма гудуть. Двигун глушиться.

Моє серце підстрибує так різко, що мені здається, його можна почути. Я автоматично тягнуся до ручки дверей, але не відкриваю їх – просто тримаюся за неї, ніби це дає мені хоч якийсь контроль.

Повітря в салоні стає важким. Він повільно повертається до мене. Повністю.

Його лікоть лягає на спинку сидіння, корпус розвертається, і тепер між нами немає дороги, немає відстані – тільки кілька десятків сантиметрів і тиша, яка тисне.

І він усміхається. Криво. Без тепла.

Ця усмішка лякає мене більше, ніж його холодний тон.

– Ти справді думаєш, що знаєш мого брата? – питає він тихо.

Моє серце б’ється так швидко, що я відчуваю пульс у горлі.

– Я… – починаю, але голос зрадницьки тремтить.

Він нахиляється трохи ближче.

– Ти настільки впевнена в ньому, що готова сперечатися зі мною?

Я ковтаю повітря.

– Я його кохаю, – кажу вперто, навіть якщо всередині все стискається.

Він дивиться на мене ще кілька секунд. Довгих. Нестерпних. І в цьому погляді стільки всього – злість, іронія, скепсис… і щось ще, чого я не можу назвати.

– Тоді, – говорить він нарешті, і його голос стає майже шепотом, – сподіваюся, ти готова до правди.

І в цю мить я вперше відчуваю не просто ніяковість. А страх.

– Про яку правду ти говориш? – питаю, і мій голос звучить тихіше, ніж я планувала, бо в цій темряві, у цій зупиненій машині кожне слово здається надто гучним.

Єгор не відводить погляду.

– Ти знаєш, де зараз твій наречений? – запитує він спокійно.

Я хмурюся.

– Я ж сказала. У нього важлива справа. Зустріч. Через це він не зміг приїхати на вечерю.

Мені навіть дивно, що я повторюю це з таким переконанням, ніби сама намагаюся повірити сильніше.

Єгор повільно закочує очі.

І цей жест раптом робить його звичайним. Не холодним, не страшним, а просто чоловіком, який щойно почув щось до болю передбачуване. І наївне.

– Зустріч, – повторює він, і в його голосі з’являється майже ледве стримувана іронія.

– Ти можеш не реагувати так? – різкіше, ніж хотіла, відповідаю. – Я не розумію, до чого ти ведеш.

Він кілька секунд мовчить, ніби зважує, чи варто продовжувати.