- Глава 2.1 -

Вечеря проходить, на диво, спокійно, навіть надто спокійно, ніби всі свідомо обходять гострі кути, яких, здавалося б, і немає, але вони відчуваються в повітрі, як легкий протяг у зачиненій кімнаті.

Я розповідаю про квіти, про декор, про музику, яку ми з Артемом обрали для першого танцю, про те, як довго я шукала ідеальну сукню, і як нарешті знайшла ту, в якій відчула себе собою, і Олена Вікторівна слухає уважно, іноді ставить уточнюючі запитання, батько Артема схвально киває, навіть жартує, що головне – щоб весілля не перетворилося на показ мод.

А Єгор мовчить.

Він сидить, трохи відкинувшись на спинку стільця, тримає келих у руці, але майже не п’є, і його присутність здається радше формальністю, ніж бажанням бути тут. Час від часу я ловлю його погляд на собі – короткий, уважний, беземоційний – особливо тоді, коли говорю про весілля, про те, яка щаслива, як не можу дочекатися цього дня.

Він нічого не коментує. І, мабуть, це навіть добре. Бо я не впевнена, що хотіла б почути його думку.

Артем так і не з’являється.

Я перевіряю телефон кілька разів під столом, коли думаю, що ніхто не бачить, але екран уперто мовчить. Жодного повідомлення. Жодного пропущеного дзвінка. Я намагаюся переконати себе, що в нього справді важлива зустріч, що він зайнятий, що сюрпризи не завжди відбуваються тоді, коли ми їх чекаємо, але десь глибоко всередині починає ворушитися маленьке, майже непомітне розчарування.

Коли вечеря добігає кінця і я підводжуся, щоб попрощатися, я все ще залишаю в серці крихітну надію, що двері раптом відчиняться і він з’явиться – усміхнений, злегка втомлений, але мій.

Двері не відчиняються.

– Я відвезу Злату, – несподівано каже Єгор, і його голос звучить рівно, без жодного натяку на те, що це може бути жестом турботи чи особливої уваги. Швидше – як констатація факту.

Я ледь помітно напружуюся.

– Не варто, я можу викликати таксі, – відповідаю обережно, не піднімаючи на нього очей.

– Не бачу сенсу, – сухо відрізає він. – Мені по дорозі.

І я розумію, що відмовлятися далі буде некрасиво, та й Олена Вікторівна вже дивиться на нас із м’якою усмішкою, ніби це абсолютно природно – старший брат відвозить наречену молодшого.

Я обіймаю її, дякую за вечір, прощаюся з батьком Артема і разом з Єгором виходжу на вулицю.

Ніч прохолодна, повітря свіже, і я чую, як підбори тихо відлунюють по кам’яній доріжці, поки він іде поруч, мовчазний, зосереджений, ніби думає про щось зовсім інше.

Він зупиняється біля величезного чорного позашляховика, блискучого, масивного, такого ж стримано-впевненого, як і його власник, і несподівано відкриває для мене пасажирські двері.

Я на мить завмираю, здивована цим жестом.

– Дякую, – тихо кажу й сідаю всередину.

Салон просторий, але коли він зачиняє двері й обходить авто, щоб сісти за кермо, простір раптом здається меншим, ніж є насправді. Єгор опиняється поруч – занадто близько.

Я відчуваю легкий аромат його парфуму – не різкий, глибокий, трохи деревний, і чомусь від цього мені стає ще більш ніяково.

Машина плавно рушає з місця, і я дивлюся вперед, на дорогу, намагаючись зосередитися на вогнях ліхтарів, що розмиваються за вікном.

Мені некомфортно, і я не можу до кінця зрозуміти, чому. Можливо, через те, що я його не знаю. Можливо, через його мовчання. А можливо, через те, як він дивився на мене сьогодні – ніби я не просто наречена його брата, а щось більше, щось, що він намагається розгадати.

Я перебираю в голові тисячі варіантів: про що він думає? Чи засуджує мене? Чи вважає легковажною? Чи просто нудиться?

А потім ловлю себе на думці, що це взагалі не повинно мене цікавити.

Він – брат Артема. Чоловік, який живе своїм життям, має свій бізнес, свої принципи, свої проблеми. І я – лише майбутня дружина його брата.

Я стискаю сумку на колінах, відчуваючи, як серце б’ється трохи швидше, ніж потрібно, і раптом усвідомлюю, що в цій тісній близькості, у цій тиші, яка розтягується між нами, є щось тривожне.

Машина ковзає нічною трасою майже беззвучно, і тиша між нами стає настільки густою, що мені здається – якщо я зараз скажу бодай слово, воно впаде між сидіннями й розіб’ється.

Саме тоді Єгор першим порушує мовчання.

– Чим він тобі так сподобався? – питає він рівно, не відриваючи погляду від дороги.

Я не одразу розумію, про що мова.

– Перепрошую?

– Артем, – додає він, і в його голосі з’являється ледь вловима іронія. – Чим саме він тебе так зачепив?