- Глава 2 -

Я роблю глибокий вдих і заходжу до вітальні, намагаючись зберегти ту саму легкість, з якою щойно піднімалася сходами, але щойно переступаю поріг, як відчуваю, що повітря тут густіше, насиченіше, ніби кожне слово важить трохи більше, ніж має.

Батько Артема сидить у великому шкіряному кріслі біля каміна, тримаючи в руці келих із бурштиновим напоєм, спокійний, зібраний, із тим самим впевненим виразом обличчя, який я не раз бачила в інтерв’ю про їхній сімейний бізнес. Поруч із ним – Олена Вікторівна, стримано усміхнена, завжди елегантна, у світлій сукні, яка підкреслює її бездоганний смак.

І трохи осторонь, біля панорамного вікна, стоїть він – Єгор.

Я впізнаю його одразу, хоча бачилися ми лише раз – кілька тижнів тому, у ресторані, коли він з’явився на коротку вечерю, перетнувся з нами буквально на кілька хвилин, нагородив мене одним холодним поглядом і сухим кивком, а з Артемом обмінявся настільки стриманим “Привіт”, що навіть я, людина далека від їхніх родинних тонкощів, відчула між ними напругу.

Тоді Артем, ніби між іншим, пояснив:

– Це мій брат. По батькові. У нас різні матері. І, скажімо так… різні підходи до життя.

Він усміхнувся, але в тій усмішці було щось різке.

– Єгор завжди вважав, що йому не додали, – додав Артем, коли ми вже їхали додому. – Батько передав управління компанією мені. Старшому це не сподобалося. От і все. Він поїхав за кордон, відкрив там свій бізнес. Ми нечасто бачимося. І, якщо чесно, це навіть на краще.

Я тоді лише кивнула, хоча десь глибоко всередині мені стало трохи незрозуміло, чому в голосі Артема звучало більше втоми, ніж байдужості.

І ось тепер Єгор тут.

Він стоїть, спершись однією рукою на спинку дивана, у темному костюмі без краватки, з розстібнутим верхнім ґудзиком сорочки, ніби правила етикету для нього – лише рекомендація, а не обов’язок. Його волосся темніше, ніж в Артема, густе, акуратно вкладене, але без зайвої показовості, і цей контраст між ними разючий: якщо Артем – світлий, відкритий, ніби створений для публічності, то Єгор – глибший, тіньовий, із поглядом, який не ковзає по поверхні, а ніби проникає під шкіру.

Його очі темніші, ніж я пам’ятаю, і в них немає тієї легкої, майже грайливої впевненості, яку я звикла бачити в Артема. У погляді Єгора – оцінка. Холодна, спокійна, без поспіху.

Я ловлю цей погляд на собі – й одразу ніяковію.

Ніби він бачить щось, чого я сама про себе ще не знаю.

– Злато, люба, – перериває тишу Олена Вікторівна, підводячись. – Проходь, ми якраз обговорювали деякі деталі щодо вечері після церемонії.

Я усміхаюся, вітаюся з батьками Артема, відчуваючи, як напруга трохи спадає, але коли знову переводжу очі на Єгора, він усе ще дивиться.

Не з викликом. Не з цікавістю. А так, ніби робить висновок.

– Доброго вечора, – кажу я, звертаючись до нього, і мій голос звучить трохи тихіше, ніж зазвичай. – Я Злата.

Він робить ледь помітний кивок.

– Доброго, – відповідає рівно, без жодної інтонації, яка дозволила б мені зрозуміти, що він насправді думає. – Єгор.

Його голос глибокий, стриманий, без поспіху, і в ньому немає ні теплоти, ні відкритої неприязні – лише холодна дистанція.

Я знову відчуваю це дивне змішання емоцій: він мені не подобається, він здається занадто різким, занадто відстороненим, ніби весь час тримає внутрішній бар’єр, але водночас я не можу не визнати, що він… красивий.

Не такий, як Артем. Інакше.

Суворі риси обличчя, чітка лінія щелепи, спокійна постава, у якій немає нічого зайвого, і ця впевненість, яка не кричить, а просто є. І мені стає трохи дивно від того, що сьогодні він тут.

– Хіба Єгор не працює за кордоном? – тихо шепочу я Олені Вікторівні, коли сідаю на диван.

– Так і є, – відповідає вона так само тихо. – Але цього разу він вирішив приїхати сюди. Каже, хоче бути на весіллі.

На весіллі. Моєму весіллі.

Я мимоволі знову дивлюся на Єгора й ловлю себе на думці, що не можу зрозуміти, чи це добре, чи ні, що він тут, бо в його присутності все здається трохи складнішим, ніж має бути.

І вперше за весь день у моєму ідеальному, продуманому до деталей світі з’являється ледь відчутна тріщина – тонка, майже невидима, але така, яку я

чомусь не можу ігнорувати.