- Глава 1.1 -

Я дістаю телефон і пишу Артему коротке повідомлення:

“Ми з мамою обрали квіти. Тобі сподобається. Скучила.”

Відповідь не приходить одразу, але я не хвилююся, бо знаю – у нього зустріч, важливі партнери, цифри, угоди. 

Коли машина зупиняється біля будинку, я виходжу, вдихаючи знайомий запах жасмину, що росте на клумбі, і раптом усвідомлюю, що це одні з останніх днів у цьому місці, у квартирі, де ми з Ірою сміялися до другої ночі, де я вперше плакала через Артема, коли боялася, що він занадто хороший для мене.

Я піднімаюся сходами, і в голові крутиться лише одна думка: ще трохи – і все буде по-справжньому.

Навіть не помічаю, як минають наступні кілька годин, бо варто мені лише відкрити ноутбук і завантажити вчорашню зйомку, як увесь світ звужується до світла, тіней і дрібних деталей, які я так люблю – до ледь помітної усмішки нареченої, до руки, що стискає іншу руку, до погляду, повного обіцянок, які, здається, ніколи не зламаються.

Я збільшую один кадр, другий, підкручую теплоту, трохи знижую контраст, ловлю себе на думці, що завжди намагаюся зробити фотографії м’якшими, ніж вони є насправді, ніби додаю людям трохи більше світла, ніж їм дала реальність, і від цього всередині стає спокійніше, бо я вірю, що якщо картинка гарна – значить і почуття справжні.

Коли годинник показує шосту, я нарешті закриваю програму, потягуюся й дозволяю собі кілька секунд просто посидіти в тиші, бо попереду вечеря в домі Соколовських – у домі, який дуже скоро стане і моїм.

Я приймаю душ, довго стою під теплою водою, намагаючись змити втому й зайві думки, потім вкладаю своє світле волосся легкими локонами, щоб воно спадало на плечі м’якими хвилями, ніби саме по собі, без зусиль, хоча насправді я завжди докладаю зусиль, щоб усе виглядало природно.

Я обираю білу сукню до колін – скромну, без зайвого блиску, з тонким поясом на талії, яка підкреслює фігуру, але не кричить про це, туфлі на невисоких підборах і маленьку сумку, в яку кладу телефон, блиск для губ і надію на те, що сьогоднішній вечір буде теплим.

Артем не відповів на моє повідомлення.

Я перевіряю чат ще раз, ніби текст може з’явитися за секунду до мого погляду, але екран лишається порожнім, і я, замість тривоги, намагаюся відчути передчуття, бо він любить сюрпризи, він часто з’являється несподівано, усміхається тим своїм впевненим поглядом і каже: “Ти ж знала, що я не пропущу це”.

Можливо, сьогодні один із таких днів.

Я викликаю таксі й дорогою до маєтку його батьків дивлюся у вікно, спостерігаючи, як місто повільно змінюється: багатоповерхівки поступаються місцем приватним будинкам, а далі – великим огородженим територіям, де за високими воротами починається інший світ.

Коли машина зупиняється перед кованими воротами, що відкриваються автоматично, я відчуваю те саме знайоме тепло, яке завжди огортає мене тут – ніби я повертаюся не в чужий дім, а в місце, де мене чекають.

Маєток Соколовських стоїть трохи вглибині території, оточений акуратно підстриженими туями й низькими ліхтарями, що вже починають світитися м’яким жовтим світлом. Будинок великий, зі світлого каменю, з високими панорамними вікнами й широкими сходами, які ведуть до темних масивних дверей, і кожного разу, коли я дивлюся на нього, мене вражає не стільки розкіш, скільки відчуття стабільності, ніби ці стіни стоять тут не одне покоління.

Я піднімаюся сходами, чую легкий стукіт підборів по каменю, стукаю у двері й за кілька секунд вони відчиняються.

– Доброго вечора, пані Злато, – усміхається покоївка Марія, привітна, завжди акуратна, зібрана. – Проходьте, будь ласка.

Я заходжу всередину, і мене огортає знайомий запах дерева й легких квіткових нот – тут завжди пахне дорого, але не показово, а стримано й гідно.

Хол просторий, із високою стелею, великим кришталевим світильником, що м’яко розсипає світло по мармуровій підлозі, праворуч – широкі сходи з темного дерева, ліворуч – арка, що веде до вітальні, де вже горить камін, і я чую звідти голоси.

Я знімаю піджак, передаю його Марії й роблю кілька кроків у напрямку вітальні, відчуваючи, як спокій повільно розливається всередині, бо тут мене завжди приймають як доньку, тут ніхто ніколи не дивився на мене зверхньо, не натякав, що я не з тієї родини, що в мене немає впливових батьків, що я фактично сама, якщо не рахувати Іру.

Тут я не чужа.

Я вже збираюся зайти до вітальні й привітатися, коли раптом розрізняю знайомий голос – холодніший, стриманіший, ніж у Артема.

І серце на мить пропускає удар. Це Єгор.