- Глава 1 -

Я стою посеред залу, який уже за два тижні стане нашим місцем для святкування весілля, і намагаюся повірити, що це відбувається зі мною насправді, що це не чергова фотосесія для чужої історії кохання, не чужий сценарій щастя, а моя власна історія, до якої залишилося рівно чотирнадцять днів, і від цієї цифри в грудях стає водночас тепло й тривожно.

– Злато, подивись на ці троянди, – м’яко озивається Олена Вікторівна, мама Артема, обережно торкаючись пелюсток, ніби вони вже частина чогось святого. – Вони не занадто світлі? Може, варто додати трохи зелені, щоб композиція виглядала глибшою?

Я нахиляюся ближче, вдихаю ніжний аромат й автоматично уявляю кадр: тепле світло з вікон, золотисті відблиски свічок, білі скатертини, і між ними – ці троянди, м’які, як обіцянки, які ми давали одне одному.

– Ні, – усміхаюся, проводячи пальцями по стеблу. – Якщо додати занадто багато зелені, вони втратять цю легкість. А я хочу, щоб усе виглядало так, ніби це сон. Наче ми просто прокинулися в нашому щасті.

Вона дивиться на мене уважно, з тією теплою поблажливістю, яка інколи змушує мене відчувати себе ще молодшою, ніж є насправді.

– Ти така романтична, Злато, – каже вона тихо, і в її голосі немає осуду, лише ніжність. – Артемові дуже пощастило.

І кожного разу, коли вона це говорить, я відчуваю легке здивування, бо десь глибоко всередині переконана, що це пощастило саме мені – дівчині з простої родини, без гучного прізвища, без впливових знайомств, але з камерою в руках і мрією в серці.

– Мені здається, це мені пощастило, – зізнаюся, обводячи поглядом зал ресторану, де вже розставляють столи, де офіціанти щось тихо обговорюють біля бару, де через великі панорамні вікна ллється післяобіднє світло. – Я досі не можу повірити, що через два тижні стану Златою Соколовською.

Вимовляючи це прізвище вголос, я відчуваю, як воно ніби лягає мені на плечі – важке, статусне, впізнаване, але водночас таке бажане.

Олена Вікторівна торкається моєї руки.

– Ти вже частина цієї родини, – говорить вона впевнено. – Не сумнівайся у цьому.

І в цей момент я відчуваю щире полегшення, бо найбільше боялася саме цього – що мене сприйматимуть як чужу, як випадкову дівчину поруч із їхнім успішним сином, що хтось тихо шепотітиме за спиною про нерівний союз. Але цього не сталося. Мене прийняли. Мене підтримали. Мені довірили найцінніше.

Я знову дивлюся на квіти й уявляю, як стоятиму тут у білій сукні, як Артем дивитиметься на мене своїми блакитними очима, як стискатиме мої пальці під столом, ніби боячись, що це сон і я зникну.

– Артем казав, що сьогодні затримається і не зможе скласти нам компанію за вечерею, – згадує Олена Вікторівна. – У нього якась важлива зустріч.

Я киваю, не надаючи цьому значення, бо для мене його зайнятість – доказ відповідальності, доказ того, що він будує наше спільне майбутнє, що кожна його пізня нарада – це ще один крок до нашого стабільного, красивого життя.

– Я звикла, що він багато працює, – відповідаю спокійно. – Головне, що в день весілля він буде поруч.

Я кажу це з упевненістю, не залишаючи місця сумнівам, бо в моєму світі все просто: кохання – це назавжди, обіцянки – це назавжди, і якщо чоловік дивиться на тебе так, як дивиться на мене Артем, то це щире кохання. 

Я виходжу з ресторану, і прохолодне повітря одразу обіймає мене, ніби намагається трохи протверезити після тієї солодкої мрійливості, в якій я провела останні дві години серед троянд, золотих серветок і розмов про “ідеальний день”, що вже зовсім скоро настане.

Я зупиняюся на сходах, ще раз озираюся на будівлю й ловлю себе на думці, що мені досі важко повірити – рівно два тижні, чотирнадцять днів, і я стану Златою Соколовською, дружиною Артема, частиною великої родини, частиною чогось більшого, ніж просто моє тихе життя з фотосесіями, обробкою кадрів і вечорами в орендованій квартирі.

Я викликаю таксі й, поки чекаю, машинально гортаю в телефоні збережені референси для букетів, знову й знову уявляючи, як це виглядатиме в кадрі, як світло ковзатиме по пелюстках, як Артем дивитиметься на мене – впевнено, спокійно, ніби він завжди знав, що я стану його дружиною.

Машина під’їжджає, я сідаю на заднє сидіння, називаю адресу й відкидаюся на спинку, дозволяючи собі нарешті видихнути, бо весь цей передвесільний ажіотаж водночас захоплює й виснажує.

Я живу з подругою, Ірою, і вже зовсім скоро мені доведеться звільнити свою половину шафи, перевезти камеру, коробки з флешками, старі фотокниги й кілька улюблених светрів у квартиру Артема, де все набагато просторіше, дорожче й… пафосніше.

Ми з ним домовилися, що до весілля нічого не буде.

Іноді, коли я вимовляю це вголос, мені й самій стає трохи ніяково, бо звучить це так, ніби мені не двадцять п’ять, а вісімнадцять, ніби я живу в іншому столітті, де наречені тримаються за руки й червоніють від поцілунків, але справа зовсім не в традиціях і не в чиїхось очікуваннях – справа в мені.

Я просто… не готова.

Артем ніколи не тиснув, ніколи не наполягав, і, можливо, саме це я люблю в ньому найбільше – його стриманість, його здатність чекати, його впевненість, що все станеться тоді, коли я сама цього захочу.

– Ти впевнена, що хочеш так? – якось запитала Іра, сидячи навпроти мене з келихом вина, коли я вкотре повторювала, що переїду до Артема тільки після церемонії. – Ви ж майже чоловік і дружина.

– Саме тому, – відповіла я тоді, стискаючи пальцями чашку з чаєм. – Я думаю, що після весілля мої бар'єри впадуть. Мій розум прийме той факт, що Артем мій чоловік. Що він мене не скривдить. 

– А якщо цього не станеться? – Іра не була налаштована так оптимістично, як я. – Ти зруйнуєш ваш шлюб, якщо в першу шлюбну ніч тікатимеш зі спальні з криками. 

– Я сподіваюсь, що до цього не дійде. Багато часу минуло, – намагаюсь переконати нас обох. 

І зараз, дивлячись у вікно таксі, я думаю про це знову, переконуючи себе, що після весілля все стане на свої місця, що коли я прокинуся поруч з Артемом уже як його дружина, усі мої внутрішні бар’єри зникнуть самі собою, бо між нами буде не просто кохання, а щось офіційне, закріплене обіцянками й підписами.