28 Нечесний двобій

Могутній сплеск моєї нової, зціленої сили зносить протимагічні кайдани, але ціна цього прориву виявляється занадто високою. Щойно захисний бар'єр руйнується, а спалах дуальної магії розбиває навколишні кристали, мої зцілені, але все ще виснажені канали дають збій.

Сила, що вирувала в жилах, різко згасає, залишаючи по собі болючу порожнечу. Усі мої м'язи німіють, у голові темніє, а ноги підкошуються. Я падаю на холодний камінь вівтаря, ледве спираючись на тремтячі руки. Джерело всередині мене пульсує слабким, переривчастим вогником — сплеск відбувся, але тіло просто не витримало цього перевантаження. Я слабка, майже беззахисна, і можу лише з жахом спостерігати за тим, що розгортається перед моїми очима.

Данте влітає до крипти з піднятим мечем, його погляд палає люттю та рішучістю захистити мене. Але Теодор не тікає. На його потворному, спотвореному ритуалами обличчі з'являється холодна, зловісна усмішка. Він зовсім не виглядає заляканим.

— Ти спізнився, ді Борджарі! — вигукує Теодор, різким жестом скидаючи з плечей пошарпаний плащ.

З темних кутів закинутої крипти — з-за зруйнованих колон і засипаних уламками проходів — раптом виринають постаті. Чотири масисні фігури в важких бойових латах, чиї обличчя приховані під чорними каптурами. Це не просто найманці чи звичайна варта. Це штучні гомункули-вартові, створені на основі чорної магії та заборонених алхімічних експериментів. Їхні очі палають мертвотним багряним світлом, а в руках вони стискають важкі залізні глефи, покриті отруйними рунами.

Теодор готувався. Він знав, що Данте прийде, і заготовив цю пастку спеціально для командира Інквізиції.

— Взяти його! — гарчить Теодор, і четверо посіпак одночасно кидаються на Данте.

Починається жорстокий, запеклий бій. Данте діє блискавично: його рунічний меч висікає сліпучі іскри, відбиваючи перший град ударів. Він рухається з неймовірною майстерністю, розсікаючи повітря навколо себе. Але гомункули не відчувають болю чи втоми. Їхні тіла заговорені темними оберегами, а кожна атака спрямована на те, щоб виснажити Данте, затиснути його у вузькому просторі між кам'яними стінами крипти.

Сам Теодор теж не стоїть осторонь. Він збирає залишки своєї понівеченої магії і починає випускати у бік Данте темні енергетичні голки, намагаючись пробити його бойовий щит під час фехтування.

Я лежу на вівтарі, важко дихаючи. Холодний піт стікає по моєму обличчю, а в грудях пече від нестачі сил.

— Данте... — намагаюся вигукнути я, але мій голос зривається на слабкий шепіт, який тоне у грохоті металу й вибухах магії.

Я бачу, як під натиском чотирьох безжальних посіпак і підступних атак Теодора захисний контур Данте починає тріщати. Один із гомункулів завдає нищівного удару глефою по щиту Данте. Командир відлітає назад, із силою вдаряючись спиною об кам'яну колону. Його дихання стає важким, а на плечі темніє пляма крові — отруйне лезо зачепило його мундир.

Теодор урочисто сміється, наближаючись до нього з піднятим масивно заговореним клинком: — Ну що, виродок ді Борджарі? Твоя слава скінчилася тут, у цьому смітнику!

Данте спльовує кров на камінь, міцніше перехоплює руків'я меча і знову підводиться, готовий битися до останнього подиху, попри те, що сили явно не рівні.

Усередині мене все стискається від дикого, крижаного жаху. Я дивлюся на свого коханого, бачу його рани... і впадаю у відчай. Моє джерело після нещодавнього прориву ніби задерев'яніло, канали забиті виснаженням. Я не можу підняти магію. Я не можу випустити навіть найменшу іскру темряви чи світла.

Як? Як допомогти йому?! — б'ється панічна думка в голові. Якщо я зараз не придумаю щось, Теодор заб'є його в мене на очах.

Мій погляд лихорадочно бігає по розгромленій залі, чіпляючись за уламки ритуального вівтаря, розбиті червоні кристали і... чорну пантеру-Люмоса, яка з притиснутими вухами й оскаленими зубами готується до стрибка з іншого боку зали, але затиснута магічною пасткою-сіткою, яку розкинув Теодор.

Час стрімко спливає. Данте робить черговий ривок назустріч смертельному удару Теодора.

Страх за Данте розриває мене зсередини, випалюючи залишки заціпеніння. Я дивлюся, як він важко важко дихає, відбиваючись від переважаючих сил, і в паніці гарячково мізкую: Що я можу зробити?! Що я взагалі вмію найкраще?!

Магія? Вона виснажена. Бойові закляття? Я ніколи їм не вчилася. Але в моїй голові раптом спалахують спогади про ті роки, коли Теодор змушував мене працювати з магічними нитками, створювати дрібні плетеними амулети, перерозподіляти магічні потоки у живій і напівживій матерії. Я завжди робила це майже несвідомо, природно, як подих — плела структури з магії, змінюючи суть речей.

— Данте, ні! — нестримно виривається з мого горла крик, коли один із гомункулів заносить над ним важку глефу.

Це була фатальна помилка. Почувши мій відчайдушний вигук, Данте на коротку частку секунди відволікається. Його погляд рефлекторно сіпається в мій бік — він намагається перевірити, чи я в безпеці, готова закрити мене власною спиною навіть ціною власного життя.

І ця секунда стає вирішальною.

Важке лезо гомункула з нищівною силою розсікає повітря й глибоко впивається Данте в бік. Срібні обладунки тріскаються, і гаряча, темна кров бризкає на сирі кам'яні плити. Данте глухо стогне, підкошуючись на одне коліно, але все одно не випускає меча з рук, намагаючись утримати щит.

— Данте! — мій власний світ рушиться.

Бачити його кров, бачити, як він помирає через мене — це стає межею. Усередині мого понівеченого джерела щось остаточно вибухає. Немає більше страху, немає сумнівів, немає бажання зберегти власне життя. Якщо він загине тут — мені теж немає навіщо жити. Я готова віддати все, кожну краплю своєї душі й крові, аби тільки врятувати його!

Останній, смертельний сплеск сили виривається з глибин мого відродженого джерела.

Я зриваюся з вівтарної плити й, ігноруючи пекучий біль у роздертих зап'ястях, кидаюся прямо на найближчого гомункула. Мій рух настільки відчайдушний і швидкий, що монстр навіть не встигає розвернути важку глефу.