9.1

Стіни Академії прийняли мене. Коли сухий штабний канцеляр поставив важку печатку на моєму первинному посвідченні адепта, усередині щось крихке й натягнуте остаточно обірвалося. Я зробила глибокий, жадібний вдих.

Рімели більше не мають надо мною влади. Жоден вовк, навіть сам Теодор чи люта леді Елеонора, не наважиться переступити поріг Імперської магічно-військової академії, щоб силою забрати зарахованого студента. Це означало б прямий заколот проти Імперії. Стіни цього замку стали моєю фортецею.

А от від Данте ді Борджарі вони не захистять. Він і є господар цього місця. Але тут, серед сотень очей, статутів і суворих правил, він змушений грати за законами Академії, а не за законами хижака. І це давало мені бодай якусь примарну фору.

У коморі видачі майна було вогко й пахло сукном, шкіряним жиром та свіжим милом. Мені видали дві темні практикичні сукні адепта-артефактора з міцного сукна, цупкий плащ із бронзовою застібкою-мечем та цілий стос важких підручників зі структурного аналізу. Разом із Гримуаром Першого Джерела ця стопка виявилася настільки масивною, що я заледве бачила дорогу перед собою.

— Гей... давай сюди, — пролунав поруч знайомий, дещо глухий голос.

З-за масивного стелажа з формою вийшов той самий кремезний юнак, який у печері жбурнув вогняний згусток у мару. У широких плечах, із трохи задиракуватим підборіддям та глибоким шрамом біля брови, у новій темно-зеленій формі факультету бойової магії він виглядав важким і кремезним.

Він не чекав моєї згоди. Без церемоній, майже грубо, він вихопив із моїх рук більшу частину підручників, залишивши мені тільки легку сукню й Гримуар.

У цьому жорстокому аристократичному світі, де панував право сили й чистокровності, чоловікові вважалося ганебним і принизливим дякувати жінці, тим паче тій, яка врятувала його від ганьби. Але цей жест — спроба забрати важку ношу — був його особистою, чоловічою мовою вдячності.

— Дякую, — тихо мовила я, зрівнявшись із ним ходою, коли ми вийшли в довгий гучний коридор, щовів до житлових корпусів.

— Нема за що, — буркнув він, дивлячись уперед і роблячи вигляд, що книжки для нього нічого не важать. — Я Брут. З роду Каваді.

— Ліене, — представилася я, уважніше розглядаючи його профіль. В його поставі було щось, що вирізняло його від інших зарозумілих синів чистокровних дворян, які пройшли іспит. У ньому не було тієї виплеканої зверхності.

— Я бачив, як ти розібрала той фантом у печері, — продовжував Брут, і його голос звучав спокійно, без звичної хлопчачої пихи. — Більшість бойовиків просто намагалися б пробити його лобом. Ти врятувала нас від ганьби. Комісія зжерла б нас, якби ми вибігли звідти в паніці.

— Я просто побачила те, чого ви не помітили, — відповіла я, обережно притискаючи крізь сукню кишеню, де солодко хропів Люмос. — А ти... чому ти пішов на бойовий факультет?

Брут видав короткий, гіркий смішок, не повертаючи голови:

— Бо для таких, як я, це єдиний спосіб довести, що я маю право на життя й власне прізвище. Моя мати... вона не була законною дружиною. Вона була купленою утриманкою. Звичайне безрідне джерело свіжої крові для роду Каваді.

Я миттєво замерзла на ходу, але змусила себе продовжити крок. Серце боляче стиснулося від відчуття раптової спорідненості.

— Куплена утриманка... — тихо повторила я. — Але ж я чула, що діти таких жінок у багатих родах живуть не гірше за законних спадкоємців. Їм дають виховання, статки, захист зграї чи роду...

— Тільки доти, доки ти корисний і доки сильніший за інших, — перебив мене Брут, і в його темних очах спалахнула задавнена, холодна лють. — Для законних синів ти завжди залишаєшся байстрюком і напівкровкою. Батько дав мені прізвище лише тому, що в мене прокинувся бойовий резерв. А матір... її просто виставили за ворота маєтку, як тільки вона народила й відслужила свою роль. Без грошей, без права бачити мене.

Він стиснув пальці на дерев'яних обкладинках підручників так, що хруснула деревина.

— Тому я тут, Ліене. В Академії не має значення, яка кров тече в твоєму батькові. Тут має значення тільки те, чи зможеш ти вижити на випробуваннях. І якщо я вишкілю свій резерв, рід Каваді більше ніколи не зможе вказувати мені, де моє місце.

Я мовчала, але кожне його слово відгукувалося в моїй душі болючим лунанням. Я знала цю долю. Я майже стала такою ж жінкою, яку відкинули б після народження дитини для роду Рімел.

Ми підійшли до масивних залізних дверей, що вела до вежі адептів-артефакторів. Брут зупинився й обережно переклав стос книжок мені на руки.

— Тримайся далі від ді Борджарі, Ліене, — раптом низько й дуже серйозно мовив він, зустрівшись зі мною поглядом. — Він подивився на тебе в залі не як на адепта. Усі ці інквізитори та імператорські родичі... вони вважають, що весь світ належить їм за правом народження.