8.1

За моєю спиною лунає гучний тупіт важких чобіт, який луною розноситься під склепінням підземелля. Хтось біжить напролом, не зважаючи на темряву й слизькі камені.

З вузького лазу в грот вискокує той самий хлопець у військовому камзолі — той, який так упевнено вів натовп праворуч. Його вбрання вимазане мокрою глиною, дихання важке й хрипке, а в очах палає панічний азарт.

— Знайшов! Нарешті! — важко віддихуючись, вигукує він, навіть не помічаючи мене в тіні скелі. — Тупик? Ні, це якась магічна перешкода!

його погляд падає на чорну гладь озера й на фосфорицюючі сині очі, що некліпаючи дивляться з темряви протилежного берега. Замість того, щоб зупинитися й озирнутися, юнак дістає з-за пояса важкий залізний карбункул — мисливський артефакт для виманювання звірів — і з силою розбиває його об камінь.

— Виходь, тварюко! Я знищу тебе й першим пройду це випробування! — кричить він, заносячи руку для магічного удару.

— Зачекай, не роби цього! — намагаюся зупинити його я, але занадто пізно.

Червона іскра, випущена його рушницею-артефактом, із тріском вдаряє прямо у водяне дзеркало.

Озеро вибухає. Вода закипає тисячами пінявих бризок, і з глибини піднімається велетенська, покрита мокрою лускою тінь. Це не просто підземна істота — це велетенський водяний змій із пащею, усіяною гострими, як голки, іклами. Втративши глузд від болю та люті, чудовисько видає оглушливий сичачий рев, від якого зі стелі гроту починає сипатися каміння.

Хлопець від переляку випускає з рук артефакт і падає на коліна, безсило загребучи глину пальцями. Велетенський хвост змія змахує над водою, готуючись розтрощити його на шматки.

«Він же зараз загине!» — спалахує в моїй голові.

Усередині мене щось різко здригається. Закляття старої жінки, яке досі дрімало в моїй крові, піднімається гарячою хвилею прямо до кінчиків пальців. Я не знаю формул, я не вчилася в академіях, але я просто відчуваю золоту нитку, яка досі зв'язує мене з цим місцем.

Я вибігаю на передній край виступу, стаючи між змієм і занімілим абітурієнтом, і з силою плескаю долонями по вологій землі.

— Назад! — виривається з мого горла не мій, а якийсь чужий, владний голос, густо просочений золотим сяйвом.

Золота нитка спалахує сліпучою, розпеченою мережею, розгортаючись у повітрі просто перед пащею чудовиська. Змій наттикається на цей променистий щит, глухо реве... і раптом починає йти тріщинами, наче крихке скло.

Вода, хвилі, велетенське тіло змія та навіть сирий холод гроту розсипаються на тисячі золотистих іскор, які повільно тануть у повітрі.

Ілюзія. Це була лише грандіозна, лякаюча ілюзія іспиту.

Коли золотий пил осідає, ми виявляємо себе в невеликій, сухому кам'яному залі, освітленому м'яким світлом настінних смолоскипів. Ніякого озера тут немає. Натомість у центрі кімнати стоїть важкий дубовий стіл, на якому лежить старий, обтягнутий темною шкірою фоліант із срібним тисненням.

Хлопець на підлозі важко дихає, перелякано дивлячись на мене, ніби я сама була частиною цього чудовиська.

— Ти... що ти зробила? — затинаючись, шепоче він.

Я не відповідаю. Мої пальці, які досі тремтять від перенапруги, самі собою тягнуться до дубового столу. Золота нитка, яка привела мене сюди через увесь лабіринт, пірнає прямо в обкладинку цієї книжки.

Я торкаюся темної шкіри. Фоліант тихо клацає, і срібний замок на ньому відкривається сам собою.

Я не встигаю навіть розгорнути важку палітурку. Щойно мої пальці міцно стискають темну шкіру книги, підземна печера здригається. Кам’яна стіна позаду дубового столу безшумно й швидко розходиться вбіки, заливаючи простір сліпучим, яскравим денним світлом.

Після напівтемряви й вогкості підземелля це світло б’є по очах, змушуючи мене прикрити обличчя долонею.

— Вихід! Вона знайшла вихід! — підхоплюються за моєю спиною хлопці. Забувши про переляк перед ілюзією, вони кидаються вперед, штовхаючись і випереджаючи один одного, аби першими пробігти крізь розкритий арковий прохід.

Я роблю глибокий вдих, притискаю важку книгу до грудей і повільно ступаю за ними на світло.

Замість очікуваного тихого дворика чи вулиці, ми опиняємося у колосальному, залитому сонцем амфітеатрі з білого мармуру. Це головна зала прийомної комісії. На високих трибунах розташувалися екзаменатори у строгих мантіях, а внизу зібралися вартівники та викладачі. Поява перших претендентів із розкритої печери викликає легке хвилювання серед присутніх — викладачі звіряють годинники й гарячково роблять якісь позначки у сувоях.

— Перша група завершила другий етап! — відкарбував один із розпорядників, розгортаючи список. — Пред'явіть знайдені артефакти для оцінювання резерву!

Троє хлопців, які вибігли передо мною, гордо випрямляють спини, показуючи якісь дрібні камінці та уламки, що встигли підхопити по дорозі. Вони щебечуть про жахливого монстра в печері, але їхній запал миттєво згасає, коли по залу прокочується важка, мертва тиша.

Тон, яким спілкувалися члени комісії, змінюється в одну секунду. Усі викладачі на трибунах синхронно підводяться, низько схиляючи голови. Входи до амфітеатру перекривають гвардійці в темних броньованих кірасах, а повітря в залі наче стає густішим і холоднішим.

З боку центральної ложі повільними, впевненими кроками виходить чоловік.

На ньому більше немає того легкого батистового камзола, у якому він сидів за сніданком на терасі. Тепер на ньому чорна парадна форма Командира сьомого легіону, розшита сріблом та прикрашена гербом імператорського роду. Його поставний силует випромінює таку нищівну, льодяну силу, що навіть найгоноровитіші юнаки з багатих родин мимоволі опускають очі.

Данте ді Борджарі.

Серце в моїх грудях просто зупиняється. Переляк охоплює мене з такою силою, що ноги стають ватяними. Він знайшов мене. Він прорахував кожен мій крок і чекав тут, щоб особисто віддати назад у руки Теодора й леді Елеонори. Я несвідомо роблю крок назад, міцніше стискаючи книгу й намагаючись сховатися за спинами інших претендентів.