4.1

Його долоня в цупкій шкіряній рукавичці м'яко, але непохитно стискає моє лікоть. Опір марний. Воїни мовчки обступають нас щільним кільцем, закриваючи від сутінків завулку та мертвого тіла старої.

Мене ведуть геть із смердючого портового низу, де сморід гнилої риби, водоростей та стічних канав в'їдається прямо в шкіру. На околиці доків, у тіні старих складів, чекає масивна чорна карета без розпізнавальних знаків роду, запряжена четвіркою сильних темних коней.

Незнайомець особисто відчиняє двері й жестом наказує мені сідати всередину. Я втискаюся в м'яке оксамитове сидіння, міцно притискаючи до себе золотаве кошеня. Воно треться носиком об мій підборіддя, шукаючи захисту. Чоловік сідає навпроти. Його довгі ноги майже торкаються моїх колін, а золотаво-сталевий погляд у темряві екіпажу здається ще небезпечнішим.

Карета рушає. Колеса торохтять по бруківці, виїжджаючи з тісних, брудних трущоб. Вона важко піднімається все вище й вище — геть від смороду й вогкості моря.

Виснаження, біг через ліс, нічний страх і важкий, пульсуючий гул магічного закляття в голові нарешті беруть своє. Повіки стають важкими, як свинець. Оксамитове тепло карети й мірне погойдавання заколисують. Останнє, що я бачу перед тим, як провалитися в темряву, — це пронизливий, виважений погляд мого небезпечного рятівника.

Я прокидаюся від лагідного променя сонця, що лоскоче моє обличчя, і густого аромату квітучого олеандру та кипарисів.

Ніякої вогкості. Ніякого смороду риби.

Екіпаж зупиняється. Я розплющую очі й визираю у вікно. Портові трущоби залишилися далеко внизу, оповиті сизим ранковим туманом. Ми на вершині пагорбів, де повітря чисте, солодке й просякнуте морським бризом. Навколо розкинулися величні вілли багатіїв та імперської знаті — розкішні білокамінні палаци з мармуровими колонами, терасами та смарагдовими садами, що спускаються до самого моря.

— Ласкаво просимо, пташко, — м'яко мовить він.

Екіпаж зупиняється у внутрішньому дворику, оточеному високими кипарисами та квітучими кущами олеандру. Тут панує передранішня тиша, порушувана лише плескотом мармурового фонтана та співом перших птахів.

Двері карети відчиняються. Незнайомець легко вискакує на гравійну доріжку й простягає мені руку. Його рухи ледачі та граціозні, як у хижака після вдалого полювання.

На важкий стук у високі різьблені двері вілли виходить літня, строга жінка в темній сукні — економка, яка явно тільки-но встигла накинути шаль на плечі, почувши шум екіпажу. У її очах спалахує здивування при вигляді мене — брудної, розпатланої дівчини з кошеням під плащем, — але вона миттєво приховує емоції, низько вклоняючись господарю.

— Пане, ми не чекали вас так рано...

— Жіночу кімнату в східному крилі, — коротко кидає він, розстібаючи на ходу шкіряні рукавички. Його голос лунає сухо й звично до беззаперечної покори. — Гарячу воду, чисту сукню й сніданок. Кошеня залишається з нею.

Він на мить повертається до мене, оглядаючи моє замазане сажею обличчя та підняте підборіддя. На його вустах знову з'являється ця дражлива, небезпечна посмішка.

— Відпочивай, пташко. За обідом ми продовжимо розмову.

Він розвертається і широким кроком піднімається мармуровими сходами вглиб будинку, а економка мовчки жестом каже мені йти за нею.

Після вогкого портового холоду та закривавленої бруківки ця вілла здається маревом. Тут повітря просякнуте солодким ароматом квітучого мирту й теплого мармуру. Я здригаюся від кожного шереху, але десь у глибині душі виникає дивне, майже забуте відчуття — тимчасова безпека.

Рімели шукатимуть мене в портових завулкахах, на заїжджих дворах або біля виїздів із міста. Леді Елеонора впевнена, що безродна дівчина ховатиметься по брудних кутках, а Теодор шукатиме мене серед переляканих втікачок. Шукачам і на думку не спаде перевіряти розкішні вілли на пагорбах, де мешкає імперська знать або високопоставлені чиновники.

— Ходіть за мною, панянко, — строго, але без зверхності мовить економка, струшуючи невидиму пилинку зі свого темного фартуха.

Вона веде мене високими прохолодними коридорами східного крила. Під ногами — м'які килими, що глушать кроки, на стінах — витончені гобелени з зображенням морських пейзажів. На відміну від важкої, давлячої розкоші маєтку Рімелів, де все дихало вовчою силою та давнім корінням, тут панує вишукана, прохолодна елегантність.

Економка відчиняє високі двостулкові двері до просторої, залитої сонячним світлом кімнати. На ліжку вже чекає м'яка ковдра, а за суміжною аркою чути приємний плюскіт води.

— Маріє! — кличе вона покоївку.

З купелі виринає молоденька, спритна дівчина в білосніжному чепчику. Вона швидко вклоняється й одразу заходиться кидати у глибоку мармурову чашу, висічену просто в підлозі, жмені висушених квітів та цілющих трав. Навколо миттєво розноситься густий, заспокійливий аромат чебрецю, шавлії та гірського лаванди.

— Вода гаряча, панянко, — щебече Марія, підставляючи мені маленький ослінчик. — Трави швидко знімуть біль у м'язах і затягнуть садна. Папушник і кора срібного дерева — найкраще для подряпин.

Я обережно знімаю брудний, порваний костюм, який став моєю бронею цієї ночі. Кожна кісточка в тілі ниє, а шкіра на ліктях і колінах роздерта до крові після падіння в яр та біганини через хащі. Коли я опускаюся в гарячу, запашну воду, від пекучого тепла на очі навертаються сльози. Вода забарвлюється в легкий зеленавий відтінок, і гострий біль від ранок повільно поступається місцем приємній млості.

Люмос, згорнувшись золотавим клубочком на сухому рушнику біля краю ванни, тихо муркоче, слідкуючи за пінними хвилями.

Поки я змиваю з себе кіптяву, річкову багнюку й прокляту вогкість підвалів Рімелів, Марія зникає й за кілька хвилин повертається, несучи на руках обережно складене вбрання з ніжно-блакитного шовку.

— Пан наказав підібрати для вас щось із гардеробу його молодшої сестри, — тихо каже покоївка, розправляючи на ліжку сукню з тонким срібним гаптуванням уздовж корсета й рукавів. — Вона зараз у столиці, але її речі зберігаються тут. Сукня з суонського шовку, дуже дорога, але пан сказав, що ви не повинні виглядати бідницею за його столом.