3 Люмос

Холодне портове повітря, просякнуте запахом солі, гнилої риби та дешевого тютюну, трохи прояснює мою голову після виснажливої втечі. Я тиснуся до стіни старого складу, намагаючись не привертати уваги. У кишенях порожньо, у шлунку теж, а попереду лише невідомість. Але я вільна. Ця думка гріє краще за будь-який вогонь.

Я повільно пробираюся вздовж причалу, де швартуються невеликі рибальські човни. Раптом мою увагу привертає якийсь рух у затінку між двома старими коморами. Я завмираю і прислухаюся. До мене долинають грубі голоси і тихий, придушений зойк.

Обережно визирнувши з-за рогу, я бачу трьох чоловіків, які оточили стару жінку. Вони одягнені в обшарпаний одяг, обличчя приховані брудними хустками — типові портові розбійники. Один з них, найкремезніший, тримає жінку за комір її старого плаща, а двоє інших порпаються в її речах, розкидаючи їх по землі.

— Де воно, стара відьмо? — гарчить кремезний. — Ми знаємо, що воно у тебе! Віддавай, і, можливо, ми залишимо тебе живою.

Жінка нічого не відповідає, лише намагається вирватися з їхніх цупких рук. Її обличчя бліде, в очах застиг страх, але вона мовчить.

Я розумію, що повинна втрутитися. Я не можу просто стояти і дивитися, як вони знущаються з беззахисної старої. Навіть якщо я сама в небезпеці. Навіть якщо у мене немає зброї. Навіть якщо я всього лише людина без магії та звіриної сили.

Я оглядаюся довкола в пошуках чогось, що могло б послужити зброєю. Мій погляд падає на важку дерев'яну палицю, що валяється неподалік. Вона, мабуть, відломилася від якогось ящика. Я хапаю її і роблю глибокий вдих. Серце калатає об ребра, але страх відступає, поступаючись місцем рішучості.

— Гей, ви! — кричу я, вибігаючи з-за рогу і замахуючись палицею. — Залиште її в спокої!

Розбійники миттєво повертаються до мене. Кремезний відпускає стару, і вона падає на землю. В його очах спалахує злість і здивування.

— Ти хто така, дівчисько? — гарчить він, роблячи крок до мене. — Вирішила пограти в героя? Краще забирайся звідси, поки ціла.

— Я сказала, залиште її! — повторюю я, намагаючись, щоб мій голос звучав впевнено. — Або я закричу, і сюди збіжаться всі охоронці порту.

— Вона блефує! — вигукує один з його поплічників. — Немає тут ніяких охоронців. Вони всі сплять або п'ють у шинках.

Кремезний дістає з-за пояса довгий, гострий ніж. Я розумію, що ситуація стає критичною. Моя палиця проти його ножа — це нерівний бій. Я починаю повільно відступати, сподіваючись, що вони не наважаться напасти на мене.

Але я помиляюся. Розбійник робить різкий випад, намагаючись вдарити мене ножем. Я ледве встигаю відскочити вбік, і лезо пролітає в кількох сантиметрах від мого обличчя. Я замахуюся палицею і б'ю його по руці. Ніж випадає з його пальців і зі скреготом падає на бруківку.

Але це лише розлючує його. Він кидається на мене, збиває з ніг і притискає до землі. Я намагаюся вирватися, але його вага надто велика. Його поплічники підбігають до нас, готові допомогти своєму ватажку.

Я розумію, що це кінець. Я хотіла врятувати стару, а натомість загину сама. Я заплющую очі, очікуючи смертельного удару.

Раптом повітря здригається від потужного енергетичного імпульсу. Я відчуваю, як мене відкидає вбік, і я вдаряюся об стіну комори. Розбійники теж розлітаються в різні боки, наче осіннє листя. Кремезний вдаряється головою об камінь і затихає, двоє інших, стогнучи, намагаються підвестися.

Я відкриваю очі і бачу стару жінку. Вона стоїть, випроставшись, її очі палають дивним, синім вогнем. Її руки підняті, і навколо них в'ється магічна енергія. Вона використовує магію! Але як? Адже в Імперії Суон заборонена темна магія. А те, що я щойно бачила, було дуже схоже на щось сильне і небезпечне.

— Тікайте! — вигукує вона, і її голос звучить незвично гучно і владно.

Двоє вцілілих розбійників, не чекаючи другого запрошення, зриваються з місця і зникають у затінку між складами. Стара опускає руки, і магічне сяйво згасає. Вона важко опускається на землю, притискаючи руку до боку.

Я підбігаю до неї, забувши про власні забиття.

— Ви в порядку? — питаю я, оглядаючи її. — Вони вас не поранили?

Жінка піднімає на мене погляд. В її очах більше немає вогню, лише втома і біль. Вона віднімає руку від боку, і я бачу, що її одяг просякнутий кров'ю. На її боці зяє глибока рана від ножа. Я розумію, що вона смертельно поранена.

— Навіщо ви це зробили? — шепочу я, і сльози нагортаються мені на очі. — Навіщо ви втрутилися? Ви могли втекти.

— Я не могла... — ледве чутно промовляє вона. — Я повинна була захистити... його.

Вона починає порпатися в своєму старий плащ і дістає звідти... маленьке золотаве кошенятко. Воно зовсім крихітне, з пухнастою шерстю, що світиться в тьмяному світлі порту. Кошенятко нявчить і треться об руку старої.

— Це... — шепоче вона, — ...це те, що вони хотіли відібрати.

Я з подивом дивлюся на кошеня. Навіщо розбійникам знадобилося це маленьке створіння? Може, це якийсь рідкісний вид, або воно володіє магічними здібностями?

— Я вже... — продовжує стара, — ...я вже не можу. Моя подорож... закінчилася. Але твоя... твоя тільки починається.

Вона простягає мені кошенятко. Його теплі, вологі очі дивляться на мене з довірою. Я обережно беру його в руки. Воно зовсім легке, наче пір'їнка.

— Його звати... — шепоче жінка, — ...його звати Люмос. Він... він особливий. Бережи його. Він... він твій... твій ключ.

Вона заплющує очі, і її дихання стає все слабшим. Я розумію, що вона помирає.

— Зачекайте! — вигукую я, намагаючись зупинити її. — Як я можу його захистити? Хто ці люди, що напали на вас? Що я повинна робити?

Стара знову відкриває очі. В них спалахує останній вогник життя. Вона піднімає руку і торкається мого чола. Її пальці холодні, наче лід.

— Прийми... — провадить вона, — ...прийми його... дар.

Вона починає шепотіти якесь закляття. Я не розумію жодного слова. Це не мова Імперії Суон, і не мова вовків Півночі. Це щось старе, забуте, щось, що належить до зовсім іншого світу.