2 Втеча

Важкий дубовий замок клацає з того боку, і в комірчині настає суцільна, непроглядна темрява. Пахне сирістю, вогкою землею та старим вугіллям.

Я стою в повній тиші, слухаючи, як віддаляються важкі кроки лакеїв. Серце калатає об ребра, наче спіймана пташка. Теодор запевнив мене, що кохає, але залишив беззахисною перед своєю матір'ю. Леді Елеонора думає, що зламала мене, зачинивши в цьому темному мішку під маєтком. Вони обидва впевнені, що безродна дівчина без вовчої сили просто плакатиме в кутку, чекаючи на покропительство свого пана.

Вони не знають, чому саме нас навчали в закритому притулку. У місці, де виживали лише найзатятіші.

Я сповзаю на коліна й починаю обмапувати підлогу. Пальці дряпають холодну камінну кладку, шукаючи нерівності. Це підвальний ярус маєтку, старий, зведений ще за часів Першої війни з Рохшаром. На стінах — грубий запічний камінь. Я пробираюся вглиб комірчини, де темрява здається особливо густою, і намацую дерев'яний настил для вугілля.

За ним — низькі металеві ґрати віддушини, крізь які тягне слабким струменем свіжого нічного повітря.

Витягнувши з потаємної кишені темного дорожнього костюма заникану відмичку — тонку, але міцну металеву спицю, — я починаю колупати іржаві кріплення ґрат. Процес пекельно повільний. Пальці збиваються до крові, метал тисне на шкіру, а вгорі, через товщу кам’яних перекриттів, починають лунати перші глухі звуки музики — маєток прокидається до передвесільного Бенкету Напередодні.

Клац.

Одне кріплення піддається. Потім друге. Зі скрипом, який здається мені гучнішим за грім, ґрати відходять убік. За ними — вузький, брудний лаз для скидання палива, що веде під кутом угору, прямо до зовнішньої стіни пральні.

Я скидаю важкі черевики, зв'язую їх шнурівками й вішаю на шию. Спластавшись на животі, я втискаюся у вузький отвір. Шерех одягу об сажу здається смертельним вироком. Секунда, друга — і я поповзом, роздираючи лікті та коліна об гострі камені, пробираюся вгору. Повітря стає холоднішим, а звук музики — виразнішим.

Вивалившись із вентиляційного отвору в густі кущі гортензій біля задньої стіни маєтку, я на мить завмираю, притиснувшись до сирої землі.

Подвір’я роду Рімел залите світлом магічних ліхтарів. Навколо майорять дорогоцінні карети, слуги в ливреях бігають із тацями, а вздовж паркану потрулюють охоронці-вовки. Я відчуваю їхню присутність навіть без магії — повітря згущується від їхньої важкої, звіриної аури. Якщо хоч один із них перетвориться або просто вловить мій страх — мені кінець.

Дістатися брами неможливо. Єдиний шлях — через старий фруктовий сад до східного муру, де кам’яна огорожа межує з крутим яром.

Я взуваюся і, зігнувшись удвоє, перебігаю від куща до куща. Тіні від дерев стають моїм єдиним захистом. Музика виграє веселий вальс, гості сміються на терасі, а я повзу в багнюці, роздираючи долоні об колючі гілки.

Раптом позаду лунає гучний, розлючений гомін.

— Вона втекла! Пошуковий загін, до підвалів!

Смикнули двері комірчини. Вона виявилася порожньою.

Серце робить шалений стрибок. Я більше не ховаюся — я зриваюся на біг. Тріск гілок під моїми ногами лунає наче постріл. Позаду чути важке, прискорене дихання й протяжне, моторошне вовче гарчання. Вони випустили гончаків або самі перетворилися. Чистокровні вовки Півдня швидкі, як вітер.

Я біжу так, як не бігала ніколи в житті. Легені печуть вогнем, нічна прохолода роздирає горло. Ось він — східний мур! Він високий, майже три метри, але поруч росте стара яблуня з товстим гіллям.

Не думаючи про біль, я вискакую на стовбур, чіпляюся пальцями за кору, підтягуюся й перевалююся через гострий край кам'яної стіни якраз у той момент, коли внизу, біля коріння, клацають іклом масивні вовчі щелепи. Тінь величезного сірого звіра стрибає вгору, але трохи не дістає до моєї ноги.

Я падаю вниз. Схил яру стрімкий, вкритий колючим чагарником та мокрою травою. Я кочуся шкереберть, боляче ударяючись боком об каміння, поки не врізаюся в стовбур дикої верби на самому дні балки.

У голові паморочиться. Тіло відгукується тупим болем у кожному суглобі, але я змушую себе підвестися. Нагорі, на мурі, чути голоси охоронців:

— Вона впала в яр! Спускайтеся кругом, через міст! Вона без документів і без магії, далеко не втече!

Я знаю, що вони праві. Без паперів я здобич для будь-якого патруля. Але зараз головне — дістатися портового міста, де в нічний час хоч якось можна загубитися серед натовпу, контрабандистів та втікачів.

Ніч стає моїм спільником. Я йду вздовж русла мілководної річки, ступаючи прямо по холодній воді, щоб збити свій запах і не дати вовкам пустити слідчих псів. Ноги німіють від холоду, вода просочується в чоботи, важить тонну, але я завзято крокую вперед, орієнтуючись за тьмяним сяйвом міських вогнів на горизонті.

Південне місто Імперії Суон — це вузол торговців, мордви і темних ділків. Шлях займає майже дві години виснажливої ходи через лісові хащі та околиці. Кожен шерех змушує мене ховатися в тіні, кожен гавкіт собак змушує притискатися до брудної землі.

Коли я нарешті виходжу до передмістя, сонце ще навіть не думає сходити, але неба вже торкається передсвітній сірий попіл.

Морське місто зустрічає мене смородом риби, сирого тютюну та дешевого елю. Вузькі бруковані вулички портового району порожні, лише поодинокі п'янички та тіні жебраків туляться біля зачинених шинків. Я насуваю глибокий капюшон на обличчя, згинаюся, намагаючись виглядати як звичайний міський бродяга, і пробираюся повз центральну площу, де вже висять орієнтування на втікачів з імперських притулків.

Я зупиняюся у темному завулку біля портових доків, спираючись спиною об вологу цегляну стіну. Мокре, брудне вбрання липне до тіла, руки тремтять від перевтоми та страху, а в кишені немає жодної монети, як і в моєму минулому житті.

Але я вільна. Теодор не зміг зробити мене своєю тінню.