Наречена

Ой, ти русява наречена –

Сяйво смутку золочене,

Ти прийшла до мене вчора уві сні.

Наречена моя, Ладо,

Наречена іде садом

Опівночі тай на білому коні.

Пісня з репертуару EL Кравчука

****** 

В цей момент вона була дуже вродливою, схожою на русалку. Величезні сині очі були наївно-звабливими, пухкі, майже дитячі губи наче прагнули поцілунку. Місячне світло, пробиваючись крізь вербове листя, надавало обличчю неприродної блідості, а довгому русявому волоссю зеленуватого відтінку. Довершував схожість з водяною дівою вінок з білосніжних лілей, здобутих ним, Ярославом, з темної річкової води.

- Ти надзвичайно гарна! – прошепотів він.

Руслана сором’язливо опустила довгі чорні вії.

Вони сиділи під старезною вербою, що схилила своє гілля майже до землі, а з одного боку – просто у воду. М’який білий пісок був іще гарячим, не встиг віддати ночі свого тепла. А невеличкі острівці смарагдової трави тішили своєю прохолодою. День вже минув, ніч ще не настала, а вечір міцно обіймав їх своїми серпневими чарами.

Він хотів її, проте боявся втратити контроль і все зіпсувати. Адже вона була така тендітна, ніжна і дуже полохлива, мов пташечка. Якщо впустить її зараз через необережність, то вже ніколи не отримає. А він просто не міг цього припустити. Ярослав вже цілий місяць обхажував її, робив все, що вона хотіла, виконував будь-які її забаганки. Він був занадто терплячим. Тепер настала черга Руслани. Треба лише бути обережним. Дуже обережним.

З-за дерев линули жваві гітарні звуки та веселий сміх. Там Саня готував шашлик, Сніжана та Любка накривали поляну, а Ромка бринькав на гітарі. Всі були зайняті. Хоча трохи посміювалися над парочкою, що усамітнилась на березі.

Місячне сяйво мусило створювати романтичний настрій, ледь чутний плюскіт та тихий шелест очерету мали навіювати ніжні думки. Але Ярославові така дурня в голову не лізла. Його вабило її гнучке тіло, ненадійно сховане під джинсами та короткім топом. Несподівано для себе Ярослав знову згадав ворожку. «Заходь, хлопче, мені є що тобі сказати, - бурмотіла стара відьма. – Шукаєш щастя? Воно, як марево. Одружишся скоро. Вже восени. А чи знайдеш щастя тоді? А ще: повернеться до тебе минуле блідим обличчям… – вона помовчала хвилинку, а далі продовжила. – І на останок дам тобі пораду: смійся частіше, проте не насміхайся, адже сміється довше той, хто сміється останнім.»

«Що це несла та стара? – вкотре подумав Ярослав. – Зрозуміло лише про весілля. Хоча й це маячня. У мене ще дах при мені, щоб добровільно в петлю лізти. Хоча… Це ж просто ідеальний привід… Руслана вже сьогодні буде моєю!»

Несподівана геніальна думка сяйнула в його голові, наче блискавка. Він обережно торкнувся витонченої долоні дівчини. Та одразу підняла на нього очі.

- Пам’ятаєш ворожку, кохана? – він намагався надати лагідності голосу, щоб той не видав його збудження.

Руслана мовчки кивнула і в очах її ледь помітно пробігла тривога.

- Знаєш, що вона мені наворожила? – в очах дівчини ковзнула цікавість.

– Я навіть боюся сказати, щоб не зурочити. – він міцніше стиснув її долоню, а вона підбадьорила його легким рукостисканням у відповідь.

- Вона сказала, що я восени одружуся. – з глибини очей Руслани піднявся страх, змішаний з жалем.

- Ти чого злякалася, дурненька? – він лагідно притиснув її до грудей. – Це ж чудово! Ми тоді взагалі зможемо не розлучатися. Ніколи. Ти хочеш цього?

За неї відповіли щасливі жаринки в очах і напіввідкриті вологі губи. Він цілував її довго і ніжно. Щоб повірила.

Її тіло було струнким і незайманим, піддатливим в його вмілих руках.

Десь далеко весела компанія їла шашлик, пила чи вино, чи горілку і голосно кричали пісні під захриплу гітару. А тут було лише небо і річка, верба і вінок з лілей, що стали німими свідками їхньої пристрасті, їхнього полум’я, їхнього кохання.

******

Шалений поривчастий вітер безжально зривав з дерев останнє буре листя і так само безжально вирвав з рук Руслани парасольку, якою вона намагалася прикритися від несамовитого дощу. Вона бігла, не знаючи куди. А дощ наздоганяв її і боляче бив по руках і обличчю, пальто намокло і стало зовсім важким. Вітер теж наздоганяв і діставав, здавалось, до кісток, штовхав, жбурляв Руслану, як зім’ятий лист. Вона знову бігла: тікала від вітру й дощу, від себе й від горя, тікала не розбираючи дороги. У скронях з неймовірною силою пульсувала думка: «Кохання – згуба! Кохання – згуба! Кохання – згуба…»

Образ старої ворожки виплив з пам’яті так живо, наче це було лише вчора. Вона тоді довго мовчки дивилася на дівчину чи просто крізь неї, а потім заговорила: «Ти ще така молода, дитинко. Тобі ще жити й жити, кохати і дітей народжувати. Проте бережися, щоб не засліпило тебе примарне кохання і не кидайся в нього з головою. Те кохання – то згуба твоя.»