14 глава

Несподіване знайомство

Я вийшла з кабінету і з нього за декілька секунд вийшов Марк з Глібом. Я на них подивилась. Господи, які ж вони різні... Різні зовнішньо та й взагалі характерами та цінностями. А про статуси я зовсім мовчу. Це ж треба один посадив за ґрати іншого. Мені аж сміятися хочеться. Та я себе стримую.

Марк подивився на мене.

- Софі, почекай мене тут. Я скоро прийду

Гліб подивився здивовано на мене, а потім на Марка.

- Софіє, ти з ним зустрічаєшся? Серйозно? Софі, ти серйозно? Так ось чому неважливо. Ну, знаєш...

- Йди вже — сказав Марк та наче пхнув Гліба. Той пішов далі, та я побачила його скривлене обличчя. А я стою та дивлюсь як Марк веде Гліба у камеру. Цікаво вийшло, нічого сказати. Гліб мене здивував. Не хотів дзвонити, бо соромно. Серйозно? Краще сісти за ґрати, ніж подзвонити. Чесно, не знаю як я відреагувала б якщо він подзвонив. Кинула б гостей та поїхала у відділок поліції? Так, я так би напевно зробила. І познайомилась би з Марком. Хм, цікаво чи не так? Тільки б стосунки у нас би були інші. Це сто відсотково правда. Та склалося як склалося. І чесно, я рада, що воно так не вийшло. Саме те, що я з Марком не познайомилась би так, як я тільки що сказала. Не знаю, чи були б ми досі разом з Глібом, чи між нами щось би сталося, чи з нами.

До мене нарешті підійшов Марк.

- Ну, що, поговорила?

- Так. Дякую за це побачення — ми пішли до виходу з будівлі.

- Немає за що дякувати

- Я зрозуміла одне, що, якби Гліб мені подзвонив я б приїхала. І ми б з тобою познайомились

- Це точно — Марк подивився на мене та почав сміятись — але б стосунки у нас були б... та їх нормально б і не було

- Я б тебе ненавиділа

- Це точно — ми вийшли на вулицю. Ми попрощались і я поїхала на роботу. А Марк пішов у кабінет працювати.

Марк.

Не знаю, про що саме говорила Софі з цим Глібом. Але я дивився як вони говорять. Їх жести мені були зрозумілі. Гліб був розлючений чимось. А в кінці я взагалі мовчу. Коли я вів його у камеру, він сказав мені декілька слів. Чесно, хотілось його вдарити, та стримався.

Повернувшись у кабінет, я побачив Івана. Він сидів за комп’ютером та щось уважно читав.

- Привіт — сказав я. Іван відірвався від комп’ютера.

- Привіт, ходи-но сюди. Подивишся щось цікаве

Я підійшов до колеги та подивився на екран монітора. Там був відкритий лист.

- І, що?

- Читай, це тобі лист прийшов

Я почав читати. І у мене очі на лоб полізли. Невже це правда...

- “Привіт, Марку. Це пише тобі твій тато. Я б з тобою хотів зустрітися. Я знаю, де ти працюєш. Тому чекаю тебе у кав’ярні біля відділку в якому ти працюєш о 10:00 сьогодні. Сподіваюсь ти прийдеш” Нічого собі. Ось це так...

Я подивився на годинник. Зараз вже 9:50. це через десять хвилин він мене чекатиме. Навіть не знаю, йти мені чи ні.

- Підеш?

- Навіть не знаю. Але... цікаво, що він від мене хоче... напевно, що піду

- Добре, до речі ти не забув, у нас сьогодні нічне патрулювання

- Я пам’ятаю — сказав я та вийшов з кабінету. Цікаво, що цей чоловік від мене хоче. Я так подумав, якщо він мене знайшов, то можливо варто піти на зустріч.

Я зайшов у кав’ярню та роздивився її. За всіма столиками сиділи по двоє чи троє людей. І тільки за одним столом сидів один чоловік. Він сидів біля стіни у кутку. Я його роздивився здалека. Чоловік виглядає солідно. Сиве волосся, окуляри з чорною оправою та сірий костюм. Я підійшов до нього. Чоловік встав, ми привітались та сіли за столик. На столику вже стояла чашка з кавою.

- Я рад, що ти прийшов — почав чоловік

- У мене не так багато часу. Тому давайте по ділу — сказав я та подивився на годинник.

- Добре. Я знаю твоє запитання. Як я тебе знайшов?

- Так, саме це я й хотів запитати

- Я звернувся у детективне агентство

- За мною слідкували — зробив висновок я.

- Так. Як тільки-но я дізнався, де ти працюєш, та чим живеш зразу написав тобі

- Зрозуміло. Так, навіщо я вам знадобився?

- Я навіть не знаю як почати розмову

- Почніть якось, наприклад з того, чого я опинився у дитбудинку — чоловік зітхнув.

- Вся річ у тому, що коли ми з мамою одружились. Від нас відвернулись мої батьки. А батьки твоєї мами... їм була байдуже донька. Ми були у скрутному становищі

- Вам довелось мене віддати у дитбудинок

- Саме так — чоловік знову зітхнув ― але твоя мама приходила у дитбудинок і передавала тобі деякі речі. На день народження подарунки

- Так, я пам’ятаю, що мені дарували подарунки... а, що зараз? Чому ви мене знайшли?

- Ти єдиний спадкоємець нашого майна. Мама хотіла, щоб я тебе знайшов та щоб ти отримав все, що ми маємо

- А де вона сама?

- Мама померла... пів року тому померла — мене не зачепила ця новина аж ніяк. Бо її я не знаю.

- А який же спадок? Я нічого не розумію

- Ми з мамою стали на ноги так сказати. Працювали день та ніч. Хотіли тебе забрати... ти ніколи не був нам байдужим...

- Так, що за спадок?

- Ми відкрили фірму. Справи пішли вгору. Коротко кажучи, я хочу передати тобі цю фірму та будинок за містом. Який по праву належить тобі. Як єдиному спадкоємцю — я слухав та не вірив своїм вухам. Бізнес...фірма...будинок. Це, що якийсь жарт? Не може такого бути. Де ця прихована камера?

- Серйозно?

- Так. Я кажу цілком серйозно. Якщо хочеш, поїдемо і на фірму та будинок подивишся

- Пробачте, але у мене робота. І до речі, мені вже треба йти — сказав я.

- Добре. Ось моя візитка. Подзвони мені коли у тебе буде час — чоловік дав мені візитку. Я встав зі столу.

- Дякую. А тепер я вже піду

- Чекатиму на твій дзвінок

Я вийшов з кав’ярні та пішов на роботу. Ось це так зустріч. Цей чоловік, який назвав себе моїм татом хоче передати фірму та будинок. Ось слабо віриться в це. Та все ж подзвоню йому на днях. Хочу дізнатись точно правда це чи якийсь жарт.