13 глава

Побачення з Глібом

Ми приїхали додому від батьків, хоча вони нас вмовляли залишитись. Я зібралась з думками та силами. Підійшла до Марка і зітхнула.

- Марку, у мене є до тебе прохання — сказала я і подивилась на нього.

Марк відвернувся від комп’ютера і подивився на мене. Відставив комп’ютер і посадив мене на коліна. Подобається коли він це робить. Так завжди робив тато коли я була маленька. Садив і питав завжди одне питання “Що тобі привезти?”. Тато тоді дуже часто їздив у відрядження. І завжди мені та Габріелю привозив щось. Найбільше мені запам’ятався ведмедик. Великий ведмедик з кошиком у лапках. У тому кошику лежало багато шоколадних, смачних цукерок. Згадую той момент з посмішкою, коли тато мені його подарував. Але три роки тому у нього стався інфаркт... він тепер тільки сидить дома та іноді виходить на балкон. Щоб подихати свіжим повітрям, хоча лікар сказав, що йому треба більше гуляти на вулиці.

Марк подивився на мене уважно.

- Ти щось від мене хочеш — це зовсім не питання, бо я не один раз до нього так вже підходила.

- Мг...

- Кажи, що хочеш

- Я хочу...

- Ну?

- Хочу побачення з Глібом — швидко сказала я. І подивилась на Марка. Його вираз обличчя змінився.

- Навіщо?

- Хочу з ним поговорити — впевнено сказала я. Мені конче потрібно знати, через що він опинився у тюрмі. Статтю по якій його посадили знаю. Просто хочу запитати чому і навіщо він робив і чому я про це не знала. І взагалі чому він не подзвонив, якщо у нього була така можливість. Я встала з колін Марка і трохи відійшла аби побачити його вираз обличчя і взагалі його.

- Що ти у нього хочеш? Про що саме поговорити?

- Я хочу... Не думаю, що тобі треба це знати — я так подумала, що Марку не буде приємно це почути.

- Ні. Скажи, — він знову посадив мене на свої коліна — скажи, будь ласка

- Ну, добре. Я хочу у нього запитати чому він це робив і чому я про це не знала. І взагалі, любив мене він чи ні

- Ем... — Марк задумався, сидів мовчки хвилину, а після подивився на мене — добре, буде тобі побачення з Глібом

- Коли?

- Завтра... — впевнено сказав Марк — ну, добре, зараз вже час спати

Я на нього подивилась здивовано.

- Впевнений?

- На сто відсотків — він мене поцілував у щічку — завтра зразу поїдемо у відділок

- А я ж..., — хотіла сказати, що у мене робота, але змовчала — добре — я усміхнулась.

Ранок.

Наш ранок зазвичай вже починається о шостій. Спочатку встав Марк, зазвичай встаю перша я. Він пішов вмиватися, а я ще лежала на ліжку і прокидалась. Щось сьогодні не той день, щоб вставати першою. За декілька хвилин Марк вийшов з ванної кімнати та пішов на кухню заварювати каву, що теж роблю завжди я.

Я встала з ліжка, одягла свій халат та пішла зразу на кухню. Марк вже заварював каву. Я підійшла до нього.

- Доброго ранку, любий

- Доброго ранку, кохана

- Збираймось і їдемо до тебе у відділок?

- Навіщо тобі туди їхати?

Я з непорозумінням подивилась на Марка.

- Ти, що забув? Ти обіцяв мені побачення з Глібом

- Точно — Марк посміхнувся — пробач, забув — він поставив дві чашки з кавою на стіл. Про пробіжку ми вже забули і як місяць точно не бігаємо. Та і як можна бігати взимку? Всюди слизько, пройти до машини нормальне не вийде, бо тільки й думаєш “Якби дійти й не впасти”. Двірника у нашому домі немає, тому нікому це все прибрати.

Ми випили по чашці міцної кави, з’їли по бутерброду та пішли збиратись. Я сьогодні одягла свою теплу сукню, зробила собі зачіску косу.

Ми вийшли з будинку. Ох, і морозець тут. Просто клас, подобається така погода. Ми дійшли до машини та поїхали у відділок поліції. Їхали ми довго, адже ранок, величезні затори. І, як на зло, пішов такий сніг, що машину, яка їхала перед нами майже не було видно. Нарешті доїхали до будівлі “Поліція”. І пішли у будівлю. Хоч тут можна нормально йти, адже прибирають. Ми зайшли у кабінет Марка. Його напарника сьогодні не буде, тому Марк у кабінеті сам. Марк підійшов до свого столу, взяв ключі й ми вийшли з кабінету. Куди пішли не розумію, але щось мені підказує, що я зараз побачу Гліба. Ми вийшли з будівлі та пішли в якусь іншу будівлю. Вона знаходилась далеченько від будівлі, в якій працює Марк.

Ми зайшли в приміщенні. Перше, що мені не сподобалось, коли ми зайшли так це сірі стіни. Вони нагнітають сум. Ми пішли до якихось залізних дверей. Марк їх відкрив.

- Проходь — сказав він, це перше слово яке я почула від нього за ці двадцять хвилин поки йшли. Я пройшла, Марк зайшов за мною. Завів мене в кімнату.

- Почекай тут — сказав він і вийшов. А я роздивилась кімнату. Кімната, якась сіра. Посеред неї стоїть стіл і два стільці один навпроти іншого. А на самому столі стоїть лампа. Наче для допитів. І на стелі висять дві камери. Цікаво, а вони тільки картинку показують чи ще й звук є? Поки я все розглядала двері кабінету відкрились. У кабінет зайшов Гліб, а за ним зайшов Марк. Гліб побачивши мене, здивовано на мене подивився.

- У вас є десять хвилин — Марк було вже хотів вийти та я його зупинила.

- Майоре, а камери записують звук?

- Ні, — сказав він — щось ще?

- Ні, дякую — Марк вийшов. А я подивилась на свого колишнього нареченого. Зачіска як і завжди. Пам’ятаю, що він завжди був коротко підстрижений. Одягнений у форму для ув’язнених та обличчя похмуре. Це й не дивно.

- Софія?

- Так, це я

- Що ти тут робиш?

- Поговорити з тобою хочу. Сядьмо

Ми сіли за стіл. Гліб уважно на мене дивився, бо давно не бачив.

- Ти як і три роки тому... дуже красива

- Дякую

- А як ти дізналась, що я тут?

- Не важливо. Я хочу з тобою поговорити про...

- І все ж, як? — перебив мене Гліб

- Якщо я тобі скажу, тобі це не сподобається — сказала я

- Не хочеш, не кажи. То про що ти хотіла поговорити?

- Про нас... колишніх нас — додала я. Гліб здивовано подивився на мене — скажи, чому ти тут опинився?