5 глава

Марк

Давайте трохи спочатку познайомимось. Мене звати Марк, і мені вже тридцять три роки. Я ніколи не був одружений, бо ще не знайшов ту саму, ту єдину з якою хочу прожити все своє життя. Сім’я це для мене дуже важкий крок, бо не знаю, що це. Чому? Бо я сирота. Виріс у дитячому будинку і зовсім не знаю хто мої батьки і де вони мешкають. Так, я міг би їх знайти і навіть без проблем. Та навіщо? Якщо вони від мене відмовились, коли я був ще немовлям. То навіщо вони мені, якщо я їм не потрібен. Я й знати їх не хочу! Мені і без них живеться дуже добре.

У цьому місяці я переїхав з свого рідного міста, в якому я прожив всі свої тридцять три роки у Київ. А до того я жив у Чернівцях. Там залишились всі мої знайомі та друзі. Але це нічого, я впевнений, що я тут знайду собі друзів, бо скільки себе знаю, я комунікабельний. До речі, три роки тому я вже працював декілька місяців у Києві. Була одна операція по затриманню злочинців з якою як мені сказали, що я з цією роботою справлюсь краще за всіх. І таки це було правда. Посадив тоді аферистів за грати. Мене тоді підвищили у званні. І тепер я майор поліції. Сподіваюсь, що незабаром мене підвищать у званні. Моя мрія дослужитись до генерала.

Не думав, що моє новосілля у новій квартирі закінчиться знайомством з моєю новою сусідкою. Яку я випадково розбудив. Чесно, дійсно не прослідкував за часом. І у цьому тільки моя вина. А сусідка так, нічого. Руденька дівчина з довгим волоссям. Погляд цих карих очей ніколи не забуду. Коли вона мені сказала, що я розбудив її. Її погляд був стомлений, але водночас привабливий. Ми з нею вже вдруге зустрілись на стадіоні. Я сподіваюсь, що ми дійсно будемо бігати разом.

Зібравшись на роботу, я вийшов з будинку і побачив як в арку зайшла вона. Тому я швидко підбіг до неї.

- Ще раз доброго ранку — вона зупинилась і просто посміхнулась.

- Ви щось хочете? Я поспішаю на роботу

- Я міг би вас підвести на роботу, я так розумію ви запізнюєтесь

- Ну... так

- Давайте я вас завезу, швидше буде. Де ви працюєте?

- У банку. Я начальниця відділення банку

- Навіть так?

- Угу

- Почекайте хвилинку тут, я зараз під’їду до вас на машині

Я швидко побіг до машини. Відкрив її і сів за кермо. Під’їхавши до Софії, вийшов з машини. І допоміг дівчині сісти. І сам сів. Ми поїхали до банку, адресу якого мені сказала Софія. Тепер я знаю, де працює моя сусідка. І це виявляється район міста, за який відповідає мій відділ, де я працюю. Як цікаво виходить, чи не так? Підвіз Софію на роботу і поки вона не зайшла у будівлю я не поїхав. Та коли вона зайшла я поїхав на роботу. Мій відділок знаходиться через дві вулиці від цього банку. Тому я швидко доїхав, припаркував машину і побіг до себе у кабінет, тому що до початку робочого дня залишалось декілька хвилин. А запізнюватись не можна, адже все фіксується у журналі. Коли хто прийшов на роботу і коли хто пішов з роботи. Все дуже суворо. І ще плюс сьогодні у мене нічне чергування. Патрулювання вулиць міста, а саме цього району. Бувають дуже не спокійні патрулювання. Наприклад пограбування. Мій колега розповідав, що на минулому тижні пограбували один банк у нашому районі. На щастя більше пограбувань не було. Але злодіїв ми ще так і не знайшли. Але ми шукаємо. Нам би побільше інформації зібрати спочатку. А потім сподіваюсь, що знайдемо цих злочинців.

Я зайшов у кабінет. Мій колега подивився на мене.

- Ти майже й запізнився б

- Але ж не запізнився — ми потиснули один одному руки. Я сів за свій стіл і включив комп’ютер. Почав працювати.

Вечір. Ми заступили на зміну, патрулювати район. Сіли у машину та поїхали вулицями міста. Я сів за кермо, а мій новий напарник Іван сів на пасажирське сидіння біля мене. Це виходить перше моє нічне чергування. І сподіваюсь сьогоднішнє патрулювання буде спокійним. А не таке. Як мені розповідав Іван. У Чернівцях я не працював на нічних патрулюваннях, а більше сидів у кабінеті і працював з документами.

Їдемо ми по другій вулиці і нам по рації приходить повідомлення. На сусідній вулиці пограбування чергового банку. О, ні... Оце так перше нічне патрулювання. Ми поїхали на ту вулицю. Коли приїхали злодіїв вже не було. Трясця ж! Не встигли... Ми вийшли з машини. Біля зламаних відчинених дверей стояв охоронець і якийсь чоловік, можливо завідувач цим відділенням. Вони розмовляли на підвищених тонах. Щось мені здається, що цей охоронець вже не буде працювати у цьому відділенні. Ми підійшли до них. Іван почав розмовляти з охоронцем і тим чоловіком. А я одягнув рукавички і підійшов до розбитих дверей. Почав оглядати зламаний замок.

Зібравши всю інформацію та оглянувши місце злочину, ми поїхали у відділок.

- Оце так перше нічне патрулювання — сказав я

- Так. І пощастило ж тобі — напарник почав сміятись

- І не кажи оце

- Їдемо у відділок. Треба зараз буде зрівняти ці два пограбування, можливо вони якимось чином пов’язані

- Можливо так воно і є

Приїхали у відділок і почали читати, порівнювати інформацію з цих пограбувань. І виявилось, що вони дійсно збігаються. Ну, що ж будемо шукати цих злодіїв.