140.

Щойно ми з Пітером завели власне господарство, решту сім'ї за три роки викосив мор. Я не могла більше охороняти їх, а Пітер, хоч і знав, що я маю деякі «дивності», що іноді я бачу наперед, що трапиться, або можу відвести хворобу, не хотів визнавати, що це магія. Не у всіх фермерів у пошані, якщо дружина відьма. Сусіди не зрозуміють! Такий час тоді був, ніхто не мріяв прилаштувати сина чи дочку у магічну гільдію, у болотах ще не шукали золота, вірили лише у робочі руки, в удачу та у добрий урожай.

Наш із Пітером первісток народився мертвим. Я це знала, бачила поганий сон, за участю Мисливця, який злісно сміявся із колиски. А коли з'явилася дівчинка, вже тільки-но починався звичай викуповувати дочок золотою монетою. Щоб ніколи не дісталася Мисливцеві. Пітер поніс далеко у поля викуп за доньку і повернувся. Його вбила блискавка. Я знаю цю блискавку!

Але, як не дивно, ставши вдовою, я знайшла свободу боротися із ворогом особисто. Батько мій так і не повернувся, рідні чоловіка не лишилися, іншої рідні я не знала. Я віддала доньку на виховання у бездітну сім'ю рибалок, і часто відвідувала її, поки сама навчалася в Університеті Магії Ейре, що на кельтському острові. У доньки не виявився ні поклик моря, ні магічні здібності, вона була звичайною роботящою слухняною дівчинкою, і я раділа цьому. Хантер не міг знайти її, не відчував. Прізвище я їй змінила на Сейлор. Пізніше і через багато поколінь я продовжувала доглядати онуків. Але жодного сліду дару чи прокляття, крім того, що із чоловіками не складалося довгого щасливого життя, на них не помічала. Я чекала, чи з'явиться спадкоємиця, обдарована магією, моя помічниця? Але немає. Мою молодшу пра-пра-пра-правнучку Агату ви усі бачили. І самі знаєте, що стало, коли я перевезла її сюди, ближче до вежі.

— Тож агатова пряжка стала реліквією її сім'ї? — спитала Марина. — Це ви віддали їм частину ордену Рогу?

— Так, але це було набагато пізніше. А коли донька виросла і вийшла заміж, а я стала успішною чарівницею Амальфі, вже досить відомою у Альбіоні, я думала лише, як би викликати на бій і знищити Хантера, який продовжував свої безчинства. Вважалося, я родом з Ейре, ніхто не знав мого минулого, а прийшлим чарівницям завжди платять у Альбіоні краще, ніж місцевим, прошу підтвердити!

— Так, є таке, — усміхнулася Феліцата.

— Загалом, я могла розвернутися! І тоді мені знадобився давно випадково знайдений у тій скриньці, спадщині папочки, ріг чорної грінди. Сер Вільям, ви не чули про нього?

— Диявольських китів сам бачив, і чув про них чимало легенд, — відповів мандрівний лицар. — Доводилося ловити і гринд. Це великі чорні дельфіни із круглими головами. Зуби грінд у магічних лавках зустрічав, як засіб від завчасної загибелі чи зникнення у морі. Але щоб у грінди росли роги? Не чув, брехати не буду.

— Ніхто не чув! — швидко підтвердила Морсі. — Хіба що сам володар морів міг би просвітити нас, як вийшло, що в одній зграї чорних гринд ватажок пускав фонтани через ріг. Його бачили здалеку, вважали зустріч із ним поганою прикметою, прозвали «трольвалом» — диявольським китом. Але щоб хтось за ним наполегливо полював або розповідав про його ріг у—сякі чудеса, таких байок на морі я не пам'ятаю. Вважаю, що цей дельфін вважався священним, власністю владики моря, і помер від старості. А ріг, як реліквію, можливо, тато отримав особисто від дідуся, якщо вони зустрічалися? Своїх спадкоємців владика морів зазвичай не забував і вітав. Цілком міг зробити і такий подарунок. Але це було не при мені, я знаю про рогатих грінд уже із таткових казок.

Ріг одразу попався мені під руку, коли я овдовіла і розбирала речі, готуючись продати ферму. Майнула шалена думка затрубити у нього, дірка там наскрізна від природи, не людьми зроблена. Подумала, раптом татко знайдеться? Дунула вночі над морем і чекала на знак.

Але відгукнувся дідусь. І підказав мені, що цей ріг цілком можна посилити до справжнього рога володаря стихій. Для того його й берегли! Ось, коли кошти і час уже дозволяли, я почала збирати для нього каміння, і більше ніж через рік Ріг владики морів був зібраний і зазвучав.

Але закляття стихій подіяло на Хантера не так, як ми хотіли. Ворог виявився не сильнішим, ніж я очікувала, але більш боягузливий. І він зачинився у старому маяку на скелі Мерліна.

Намагаючись вирвати його душу крізь каміння, я поставила на карту усі свої сили. Але ріг розпався, не витримав напруження нашого протистояння. Хантер втратив тіло, я і Ларрі — усю магію, до краплі, а ріг лежав в уламках. Зрозумівши свою поразку і розібравшись за допомогою магів-науковців у наслідках, я зрозуміла, що це не кінець. Колись гряде реванш. Ми знову наберемося сил, ні я, ні Мисливець не здамося, через століття намагатимемося завершити почате. Тоді мені допомогли найкращі майстри, зробивши із уламків Рогу владики морів п'ять прикрас, які мали працювати самостійно, як охоронні талісмани, і набиратися сил доти...