135. Битва за місяць

Двері вежі зірвалися із петель і впали на ганок. За нею в отворі з'явився чоловічий силует у крислатому капелюсі і плащі. Великий, хоча нижче сера Вільяма і не такий широкий у плечах. Але ж голос! Від нього здригалися скелі.

— Ти, відьмо? Довго ж мені довелося чекати, поки ти знову прийдеш сюди, турбувати мій спокій!

— Ти брехун і боягуз маг Хантере! Чудово знаєш, що я нікуди не йшла! І ти не знав від часу нашої давньої зустрічі жодної секунди спокою!

Амальфі бачила, як той, кого звали Мисливцем, наближався невблаганно, і нервово ламала ріг, знову розбираючи його на п'ять частин. Пряжку причепила на пояс, брошку приколола проти серця, застебнула браслет вище ліктя на лівій руці, встромила гребінь, як корону, і, надягнувши перстень на правий вказівний палець, стиснула кулак і викинула перед собою.

Червоний вогняний промінь ударив у обличчя Хантеру. Він загарчав і закрився долонями, але на секунду усі глядачі, які стояли трохи осторонь, щоб не заважати битві, побачили, що обличчя у нього є! Привид вперше за багато століть постав перед людьми відкрито, у тілі, зі своїм справжнім обличчям. Напівжиття, а з ним мимовільне безсмертя закінчилося. Дороги назад до вежі не буде! Хантер знав це, і боявся цього.

— За тобою сила давніх стихій, Амальфі! — глузливо вигукнув супротивник, збираючи із повітря пил, що світився, закриваючись хмарою, як щитом від вогняних стріл, які метала у нього чарівниця. — А за мною сила людських душ та золото! Невже ти думаєш перемогти?

— Людські душі? Ти нікого не зміг утримати біля себе! Ні силою, ні обманом, ні чужих, ні рідної крові! Ти самотній і слабкий, маг Хантере!

— А ти? Хто за тобою? Жменька людей, що не стоять зусиль, щоб спопеляти їх або захищати!

— За мною все живе! — Амальфі грізно підняла руку. Вдалині, відповідаючи гуркоту шторму, почулося виття болотяних псів. Зграя коричневою лавиною йшла на берег. — Але навіть мертві зараз будуть проти тебе, Хантере! Відчуй силу людських душ, які ти довго губив!

Із вежі вилітали білі тіні. У деяких ще невиразно вгадувалися жіночі фігури, інші були просто стрічками туману. Із вереском тисячі гарпій закружляли навколо Мисливця, обплутуючи його, як павутинням. Маг відбивався, різав їх блискавками, закривався від них у золотій хмарі. Так і кружляло навколо нього два вихори, золотий і білий. А якщо тіні загиблих проривалися, Мисливець стріляв у них темними фонтанами бруду, наче саме болото плювалося із його долонь.

Але все живе, відповівши на заклик Амальфі, цієї ночі не боялося привида. Першими кинулися у бій болотяні пси. Але хмара птахів не відставала і з лютими криками рвала плащ та капелюх Мисливця. Ніхто ще не зумів зачепити його обличчя, пробитися крізь одяг, пустити кров, але зграї птахів та собак здорово відволікали від битви із душами загиблих. А вдалині чувся наростаючий стукіт копит. Усі коні, які паслися на волі або змогли вирватися із ферм і втекти із стайні, мчали сюди.

— На абор-рдаж! Помр-ри, про-проклятий Хантер-ре! — закричав Ларрі і кинувся у бій. Схоже, папуга, так само, як і його господиня, дуже втомився обходитися без магії, він жадав знову відчути свою силу. Із пансіону до нього на допомогу вже летіла Плюшка.

«Стій! Повернися! Плюшко назад! Не лізь до нього! — навперебій наказували Інга із Мариною, щосили намагаючись докричатися до сови. Але Плюшка їх не слухала. Їй ближче був заклик, який відгукувалося все живе в окрузі. Битва не мала йти без неї!

Через сову, Інга та Марина не могли залишитися осторонь, тільки глядачами. Їхня свідомість зросталася із фамільяром, і вони бачили усю битву очима сови.

Вони відчували силу своїх крил, безшумно злітали в небо, так високо, що вежа внизу здавалася шаховою фігуркою. І з лютим криком пікірували вниз, розчепіривши пазурі лапи, мету зірвати капелюх Хантера, щоб полегшити завдання іншим птахам.

Вони без слів обговорювали маневри із Ларрі, даючи знак заходити праворуч або ліворуч. І билися на смерть, хоча їх ніби усунули від битви.