132.

* * *

Хвилі вже лизали пісок, підбираючись до сердолікової брошки і кришталевого гребеня. Струнка фігура у чорному плащі нерухомо стояла у білому колі вогню. Наче ще один із гострих каменів, що стирчать із моря. Рокхарт знову не дивився в очі чарівницям, і його бліде обличчя приховувала тінь. Про Супер-Клейна усі забули, адже інспектор усе бачив і чув. І зрозумів, що його життя, можливо, в одному зв'язку із життям цих магів. Тож він нарешті притих і чекав, коли усе вирішиться?

Марина мало не плакала.

— Року! — нарешті вона не витримала. — Хіба ти не думаєш… хіба не хочеш, щоб ми разом перемогли?

— Що ти із ним говориш, він боягуз! Він думає лише про свою шкуру! — обурилася Інга.

— Дівчатка, помовчіть! Людина вирішує свою долю!

— Яка вона людина, він дядечків фантом!

— А ви?! — Рок підняв голову. Його очі блиснули, як два леза. — То ви не знаєте, що привело вас сюди? У цей світ? На цей берег? Все та сама ниточка! Я, хоч би, непрямий нащадок, а ви…? Феліцата, може, сама їм скажеш?

— Помовч! — владно веліла Феліцата.

— Про що? — похолонули юні чарівники.

Але Рока не зупинити.

— Про те, що ми усі родичі! Точніше ми, троє. Правда дуже і дуже далекі... Але спільне у нас є. Кров Хантера! Ви ж із тих дівчат, що народжувалися тут, при вогні чорних свічок! Із чиїми матусями вінчалися на пекельному шабаші! Заздалегідь присвячені темряві! Не ви, звичайно, ваші пра-пра-пра-прабабки! Куди ви думаєте, Хантер дівав непотрібних дружин із небажаними спадкоємцями? За кордон Альбіону? Так, але не точно. За кордон цього світу! Далі! Щоб не повернулися! Щоб ніхто не знав де вони! Але усі ви, такі як ви, рік у рік підростали і поверталися. Відповідали на поклик. Ви усі з проклятого роду, чоловіки поруч із вами не утримуються чи не виживають! І рано чи пізно, найталановитіші із роду опиняються тут, мріючи звести рахунки з прадідусем! І ви мені кажете, що я — маріонетка?

— То правда? — очманіла Інга. — Ми, першорічки гільдії Медеї усі родички? Нащадки Хантера? Я майже здогадалася! І Агата була така сама, як ми?

— Не зовсім така, вона не пройшла посвяти. І далеко не усі кандидатки – потомство Хантера. Багато інших магічних пологів! Для істинності вибору жереб кидають усі. Агата не відповіла на поклик, не стала магом, не пройшла коло жереба, і бачите, як привид вчинила із нею?

— Але ж у її роді зберігалася пряжка! Значить і Морсі… вони теж якісь далекі…

— Усе може бути.

— А чому єдина частина ордену Рогу за межами Альбіону опинилась у мене в колясці? — спитала Марина. — Що це означає?

— Зараз це зовсім не важливо! У нас немає часу! — Феліцата перебила. — Тебе відзначили як найбільшу надію. Це теж був жереб! Року, моя пропозиція ще три секунди. Якщо ти думаєш, що дядечко встигне прилетіти і щось влаштувати раніше, ніж я начеплю на тебе браслет, ти помиляєшся! Із браслетом твоє тіло для привида буде недоступним, ми це перевіряли сьогодні! Дякуємо за допомогу, хоча раніше я думала, що твій фантомчик відчинив двері пансіону зовсім не вчасно! А із Хантером без тіла і з тобою одним ми втрьох якось упораємося, не вперше!

— Року, будь ласка! — Марина мало не кинулася до нього через вогонь. Молодий маг посміхнувся.

— То ця штука, правда, твоя? Я відчував, що ти королева. Вони мали рацію, я вибрав тебе. І ти – єдина надія всього ордену Рогу. Ось як буває… Доля, що сказати?

— Скажи, що згоден допомогти нам. Клянися життям!

— Клянуся, — Рокхарт простяг руку крізь вогонь і вона, на подив Феліцати, пройшла вільно. Марина схопила руку і зрозуміла, що відчуває на його пальці широкий перстень, якого раніше не було.

—Хлопчику! — спалахнула Феліцата. — Він у тебе! Ти міг вийти із вогню будь-якої секунди!

— Мабуть, міг, — досить засяяв Рокхарт. — Не ризикував перевірити, я ж боягуз. Але хіба ми б тоді так відверто поговорили? Інспекторе, ви там живі? Мені потрібний свідок клятви! І, можливо, чогось більшого? — Маг не відпускав руку Марини.

— Не кажи, що я тобі дорожчий за життя, — прошепотіла вона, тремтячим голосом. — Я в це не повірю!

— Як хочеш. Але все одно візьми, — він простяг їй на долоні чорний перстень із цільного кільця рога. На ньому горів вплавлений у золото великий рубін.

— Та сама зброя?

— Перевірте. Але обережніше, шляху назад не буде. Дядечку… тобто, наш далекий родич одразу почує!

— Ти маєш рацію, — Феліцата явно хотіла відважити Рокхарту ляпас, але тільки рвучко струснула за плечі. — Який би ти не був негідник, ти маєш рацію! Діяти доведеться швидко. Так що для початку нам потрібно вибратися звідси! І випусти інспектора!

— О ні! — Простогнав Рок. — Хто поручиться за його мовчання? Ви вмієте надовго заморожувати мову? Я ні!

— Він твій свідок! Він нам потрібний! — відрізала Феліцата.

— Тоді нехай теж присягнеться!

— Я не можу, я ж при виконанні! — Простогнав Клейн.

— Він справді не може, він під присягою, — відмахнулась Феліцата. — Це як жереб. Інспектор не може нас покинути, навіть якби захотів! Випускай! У тебе є просторові цукерки?