129.

* * *

— Куди ж це ви зібралися, інспекторе? — глузливо спитав тюремник.

Учениці Феліцати спантеличено переглядалися, сподіваючись, що це не сам молодий маг, а його фантом. У темряві вони не могли перевірити, кого бачать. Рокхарт полегшив їм завдання і спустився стежкою. Внизу від білої піни та сірих скель було світліше. Рок скинув долоню і в обличчя полоненому вдарив промінь ріжучого світла.

Зморщуючись і намагаючись захистити очі руками, Супер-Клейн відступав назад до гроту, при цьому не перестаючи обурюватись.

— Чому ви тут? То ж були не ви! Я бачив! Це блондинка! Вона... напала на мене! Схопила та притягла сюди! Точніше, я отямився тут, а як потрапив у печеру, не пам'ятаю!

— І ваш потужний аналітичний розум навіть не здригнувся від сумнівів, що тендітна Люсінда могла одна легко впоратися із таким бравим громадським захисником, як ви? —гранично іронічно сказав Рокхарт. — Вона щезла ще вранці. І тепер страдає у вежі привиду, стогнучи, як це негламурно, коли весь макіяж і навіть тіло розчинилися в тумані!

— То ви її?.. — інспектор був уражений відкриттям. Рок здивовано підняв одну брову.

— Що, я? Люсінду викрав привид, я до неї не наближався! У мене алібі принаймні при десяти свідках.

— Але ж це ви — спільник і найманець Хантера?

— Якоюсь мірою, — філософськи визнав Рок. — З іншого боку, я лише виконую прохання старшого родича. Той самий найстрашніший привид, який є для вас Мисливець, мій знаменитий дядечко. Звичайно, далекий, не у першому і навіть не десятому коліні, зате він багатий, впливовий, і вміє переконливо просити! Хіба на моєму місці, ви ризикнули б із ним посваритися?

Користуючись паралізуючим враженням від своїх слів, Рок заштовхнув інспектора назад у грот і перекрив вихід невидимою стіною. Але, мабуть, йому давно хотілося із кимось поділитися, бо молодий маг не пішов ігноруючи усі питання Клейна, які чути крізь стіну. Він відверто відповідав, знаючи, що свідок незабаром замовкне навіки і нікому не розбовкає його таємницю.

— Люсінда Флаерті ваша спільниця? — навіть у безнадійному становищі інспектор звинувачував усіх підряд. — Вона ваша коханка? А її братик? Навіщо вам потрібен цей залицяльник? Як прикриття?

— Люсінда? — здивувався Рок. — Ви так і не зрозуміли? На вас напала не вона! То був мій фантом. Один із них. Навіть не найкращий. Для вас не варто було занадто старатися, я зробив її більшою за справжню, щоб посилити, так би мовити, вантажопідйомність… — Рок посміхнувся. — А ви навіть не помітили! А справжня Люсінда постраждала від рідного братика. Флаерті ніколи і нізащо не завдав би їй шкоди, але під впливом мого дядечка... Повірте, він уміє переконувати.

— Використовувати людей ваша сімейна риса! — крикнув інспектор.

— Можливо. Але не скажу, що це так уже неприємно, відчувати свою силу, змушувати увесь світ крутитися навколо себе… Проблема лише у тому, що є той, хто сильніший. Правильно вони говорили… І його влади мені ніяк не позбутися… — Рокхарт говорив більше для себе, не бачачи нікого навколо і насилу чуючи інспектора.

— Він теж тримає вас у полоні? Не вірю! — знущався Супер-Клейн. — Привид прив'язаний до вежі! Що заважає вам поїхати і більше ніколи не повертатися до Мортімера?

— Крім того, що ми пов'язані телепатично і кров'ю, і дядечко мене скрізь дістане? Гроші. Лише золото заважає мені всерйоз спробувати повстати. Я живу за гроші привида. Усе золото, що колись було викупом за дівчат, справді пов'язане із ним. Коли мої звичайні заняття не приносять великого прибутку, а любов до науки стає занадто дорогою, я наймаюся провідником до золотошукачів-дилетантів типу Флаерті. Я приїжджаю сюди, привид указує мені на перспективні невеликі ями у болоті, які не викличуть підозр, я отримую свій відсоток і залишаюся повинен дядечкові послуги. Будь-яка допомога у викраденнях. Без мене йому важче поповнювати запаси енергії, як і мені без нього можливо, але важче поповнювати свій гаманець.