108.Штурм вежі

— Правильно! Уперед! На штурм клятої вежі! Вдаримо разом! — команда Стронга вже добре закусила і заправилася «горючим», тож була готова до будь-яких подвигів.

— Але ж зараз ніч! — злякано нагадала Люсінда.

— А ви, панночко, боїтеся, то сидіть вдома! — гаркнув бородатий золотошукач. — І всі інші пані теж від гріха подалі нехай залишаються у пансіоні!

— Сподіваюся, для магів вхід на вашу виставу вільний? — гордо спитала Феліцата.

— Ви справді можете стати у нагоді! — цілком тверезо, незважаючи на кількість випитого, визнав Стронг і подав руку Феліцаті: — Не відмовте мені в честі бути вашим офіційним охоронцем у нашому поході!

— Джеку, я думаю, ми теж не відчепимося? — підскочив з-за столу Рокхарт. — Леді Марино, ви ризикнете прогулятися?

— Ризикну!

— А ви, леді Інго? — десятник подав руку Інзі.

— Само собою!

— А я…

— А ви, інспекторе, залишитеся охороняти пансіон! — розпорядився Стронг.

Але Супер-Клейн заперечив і не погодився на велику честь бути єдиним захисником у пансіоні. Навіть чергова атака Ларрі не могла його переконати. Навпаки, інспектор першим вибіг у ніч і різко припустив убік вежі.  Усій експедиції хоч-не-хоч довелося йти за ним.

«Плюшко, лети за нами на відстані! — проходячи хол, подумки наказала Марина. — Не привертай уваги і тільки спостерігай!

«Угу», — так само беззвучно відгукнулася сова і розплющила одне око, пропускаючи загін штурмовиків. Коли усі вийшли із пансіону, Плюшка нечутно знялася із сідала і полетіла слідом за господинями.

* * *

— Відкривай! Боягуз! Вийди боротися як чоловік! — сер Вільям дуже по-лицарські стукав у двері вежі, так що від його кулаків нормальні дубові двері вже тряслися б, як припадкова билинка. Але зачарований вхід у вежу навіть не здригнувся. Наче двері просто декорація на камені, а під нею ті самі глухі стіни.

— Хлопці, разом! Дружно! — команда золотошукачів почала ломитися у вежу всім натовпом. Ефект залишився той самий: навіть стукіт не розносився луною, а тонув, як у подушці.

— Ваша черга, — пихкаючи, як паровоз на під'їзді до станції, визнав Вільям Стронг і поступився місцем магам.

— Давай, Року, спочатку ти допоможеш нам. А потім усі разом!

Рокхарт вийшов уперед, підняв обидві руки, розведені так, що долоні дивилися одна на одну, між його долонями блиснуло, і вогненна куля полетіла у закуті двері вежі. Куля розсипалася дрібними червоними блискавками по залізних кованих смугах. Двері загули, ніби їх славно штовхнули ногою. Рок кинув у них цілу хвилю вогню, але дошки тільки невдоволено засичали. Але не обвуглилися, не потемніли, на них не лишилося й сліду. Штурмовики перевірили: залізо добряче нагрілося. Але двері не піддавалися.

— Я ж не практик, — винувато знизав плечима Рокхарт. — Давайте усі разом, чи що? Спільними зусиллями… Сер Вільяме, ви із хлопцями вдарите тараном, ось це я можу зробити… — маг у чорному плащі змахнув руками, і перед дверима вежі постала товста важка колода. Той же морений дуб сталевим кований із одного краю, із якого були зроблені закляті двері.

Золотошукачі Стронга, він сам, Джек, інші постійні гості пансіону, хто був на вечері, офіціанти-добровольці, усі разом вчепилися у колоду і злагоджено шарахнули у двері вежі. Наче щодня займалися штурмами фортець.