106.

— Можу лише сказати, що історичні хроніки категорично відкидають версію самогубства Хантера та походження його привиду як типової неприкаяної душі. Усі сходяться на тому, що до знайомства із Амальфі, Хантер був чоловік у розквіті сил, цілком живий, хоч і жовчний нервовий тип, висохлий від своєї манії, вже не той, що в молодості, — зауважила Феліцата. — Чарівниця, безперечно, бажала його смерті. Маг був сильний і битва тривала довго, це вірно. Але ув'язнення у вежі не передбачалося. Як вдалося мені з'ясувати, Хантер боягузливо сховався там, бачачи, що битва складається не на його користь. І тоді Амальфі довелося ударити усією міццю своєї магії по вежі, щоб убити Хантера прямо крізь стіни.

На жаль, вийшло як вийшло. Він теж доклав чимало сил в оборону і покладався на ці заходи, як на захист від чарівниці. Тепер він прив’язаний до вежі. І за її межами маг Хантер лише привид. Але усередині вежі, у своїй в'язниці та останньому притулку він ще живий. Його душа зв'язалася із цим камінням.

— Але як це вийшло? — Запитала Люсінда. Не тільки вона слухала, затамувавши подих. — Ви можете сказати, як це спрацювало? Може, чарівниця усе-таки трохи його любила і закляття пішло не так? Вона хотіла, але чи не змогла його вбити?

— Оце нісенітниця! — не втрималася Морсі. — Якщо навіть любляча дружина кидає громи та блискавки, вона цілком здатна вбити! А якщо мисливець і справді її розлютив...

— Як же так сталося? — Наполягала Люсінда.

— Та дуже просто, — Феліцата знала розгадку. — Вона перестаралася. Із магами це буває, не розрахуємо закляття і... вона виразно подивилася на Стронга. Лицар не здригнувся.

— Загалом, якщо Амальфі прокляла його наприкінці битви, а хроніки кажуть, що так і було, та й сама я відчуваю, що вежа та її мешканець прокляті, у цьому сумнівів немає, вона могла сказати в серцях «навіки», побажати йому вічних страждань або щось таке. І таким чином, прирекла Хантера на напівсмерть-напівжиття. Ця умова випадково дала йому безсмертя. Не з повною могутністю і не бажане, але принаймні він має сили і час шкодити усім, до кого може дотягнутися. Тому, власне, ми із ученицями тут. Сподіваємось закінчити роботу колеги.

— Що ж, покарати напівжиттям — справді гірша кара, — визнав Стронг. — Але чому ж привид не кинув свого полювання на «наречених»? Тепер що він від них хоче? Спадкоємця йому вже не бачити, це точно, але чи немає якогось підступного способу звільнитися від прокляття і вийти із вежі  у тілі або розсипатися нарешті прахом?

— Підозрюю, що свою волю він мислить лише у виході із вежі, а не в заспокоєнні душі, — зауважила Морсі. — Судячи із того, якими методами він діє, мисливець після смерті анітрохи не змінився і не кається!

— Ти маєш рацію, Морсі, — кивнула Феліцата. — Я поділяю думку вчених ордена Рога, які чимало вивчали вежу та поведінку привида. Вони вважають, що поріг вежі заклятий таким чином, що ніхто живий не перейде туди, і ніхто живий звідти не вийде. Проте, Хантер у вигляді привиду виходить і успішно! Виходить, вежа підтримує дві природи його тіла. І значить, його жертви, перетинаючи поріг вежі разом із ним, коли він повертається із «полювання», втрачають тіло і перетворюються на таких же привидів, як він — зовні вежі.

— А чому тіла не знаходять? — Флаерті вперше поставив розумне запитання.

Джек Сімонс здивовано глянув на простачка, який випередив його. Десятник сам хотів це запитати. Усі пошукові загони мучилися питанням, чому у вежу не веде жодних слідів, і чому немає тіл нещасних жертв? Як мисливець розправляється із ними? Несе повітрям? Спалює без залишку і розвіює попіл над морем? Розпорошує на атоми?

 Приблизно це підтвердила Феліцата.