95.

* * *

Інга сиділа у своїй кімнаті та читала путівник. Глянцеві пухкі календарі із інформацією про узбережжя, із дивними зображеннями Мерлінової вежі та «Мокрих каменів» лежали у кожному номері. Яскраві картинки на них були схожі на фото, але тільки схожі, вони мали стереоефект 3-Д огляду. Варто було повернути картинку, і здавалося, можна зазирнути на бічні стіни будов чи побачити людей у ​​профіль. Портрети на них не відводили погляду від глядача, хоч як їх поверни. Такий ефект.

Гул моря чувся дуже близько, але Інга знала, що це із сусідньої кімнати. Фоновий шум магічного захисту, який налаштувала Феліцата, дуже нагадував шум моря у черепашці, якщо прикласти її до вуха. Або навіть пральну машину, із величезним барабаном, що обертався дуже плавно, із довгими зітханнями.

Обережний стукіт у двері змусив Інгу здригнутися. На порозі стояла Марина і таємниче притискала палець до губ, вимагаючи не шуміти.

За вікном уже густішали вечірні тіні, так що у перший момент Інга подумала, що вже час спускатися на урочисту вечерю. Але Марина була в щільному дорожньому плащі і явно кликала сусідку не в їдальню.

Не витрачаючи часу на розпитування, Інга теж одяглася і вислизнула у коридор. За всього бажання вони не змогли б попередити наставницю, що йдуть, та їх не почує. Плащ Марини швидко-швидко миготів попереду на сходах, Інзі довелося майже бігти за нею. Вони знову тихенько проскочили другий поверх, щоб не привернути увагу Супер-Клейна або галасливих золотошукачів, службовими сходами спустилися вниз і вийшли із пансіону на вечірній берег.

— Стривай, Марино, куди ти? Це небезпечно? — захвилювалася Інга, бачачи, що захід сонця над морем уже темніє.

Подруга нетерпляче відмахнулася та енергійно поманила Інгу за собою. Не у бік вежі привиду, а вздовж берегом. Незабаром вони перетнули широку доріжку, якою приїхали у пансіон, і звернули на непомітну пішохідну стежку у бік боліт.

— Що ти дізналася? Ти щось бачила? — Пошепки запитала Інга, наздоганяючи подругу.

— Тс! — Марина знову наполегливо приклала палець до губ, вимагаючи дотримуватися повної тиші. Інга дослухалася. Окрім своїх кроків, дихання та шуму хвиль об скелі, вона нічого не чула. Десь вдалині завив болотяний пес. Але дівчата нині вважали їх найменшим злом на березі, а інших бродячих собак тут нема. Тільки фермерські, які ночами сидять удома, не ризикуючи виходити у мисливські угіддя привида, так само як люди.

Інга із Мариною пройшли досить високий пагорб і, переваливши за гребінь, спускалися у густу тінь. Інга тривожно озирнулась. Пансіон, високий силует вежі, залишки сонця у хмарах, усе сховалося за пагорбом. Стежка вела кудись униз, звідки тягло вогкістю та болотом.

Кроків за десять збоку зашаріла трава і майнули два жовті вогники. Потім захлюпало. Пес тікав, побачивши двох чарівниць. Або хотів покликати своїх, або знав, хто це, загалом, явно був не у настрої полювати на них. Здалеку знову донесло вітром страшне виття. І чомусь Інга відчула у ньому сигнал великої небезпеки. Їй стало мерзлякувато, хоча вечірня вогкість не могла пробитися крізь плащ, Інгу затрясло. Вона рішуче схопила Марину за руку. Рука була гаряча. Очевидно, азарт зігрівав подругу і гнав її уперед.

— Годі! Скажи, що відбувається, або я далі не піду! Нам точно не варто йти так далеко одним! Марина озирнулася. Усміхнулася. Її очі і зуби в усмішці блиснули потойбічним жахом. Та й волосся трохи світилося на кінцях.

Фантом! Як же Інга раніше не зрозуміла? Вона пішла за тінню подруги, до пуття не запитавши, що відбувається, і не відчувши підміни!